Колишня осінь
Максим і Оксана щойно повернулися з крамниці. Навантажені пакетами, вони занесли їх у вітальню й почали розкладати. Максим, заклопотаний справами, раптом обернувся до Оксани й промовив з ледь помітною усмішкою:
— Оксанко, іди, спочинь. А я приготую дещо особливе… Мою фірмову страву. Жарке!
— Ти вмієш готувати жарке? — Оксана завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — щиро здивувався він.
— Та ні… Просто… — Оксана раптом сховала обличчя в долоні й заплакала. Беззвучно, але глибоко, ніби цілий водоспад почуттів прорвався крізь краї.
Максим збентежено підійшов ближче, сів поряд.
— Оксанко, що з тобою?.. Щось трапилося?
Вона не одразу змогла відповісти, але потім, витираючи сльози, прошепотіла:
— Ніхто… за всі останні роки… не готував для мене жарке. Жодного разу. Мама колись, давно… А потім — тільки я сама, завжди для когось. А він… Андрій… тільки їв, пив, гуляв… А я все тягла…
Максим опустив очі. Він знав, що Оксана недавно розлучилася. І знав, як їй важко.
Розлучення з Андрієм було неминучим. Він вдався у гульню напередодні родинної подорожі, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Оксана зрозуміла: усе. Досить. Більше терпіти не можна.
Спочатку було полегшення. Ніч без грюкання дверима й п’яних розмов на кухні. Без шуму холодильника о третій ночі. Без смердючих перегаром приятелів. Тиша й свобода. Та вже через півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона душила.
Так, у Оксани був син Тарас, була робота, були вірні подруги. Та не було головного — плеча поруч. Участі. Тепла.
У пошуках виходу вона звернулася до брата Олега:
— Може, в тебе є хтось порядний?.. Щоб без гулянок і в душу не ліз із брудними чобітьми.
Олег зрадів:
— Є один. Максим. Він простий, але надійний. Не красен, зате людина добра. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Максим здався Оксані занадто звичайним. Сухуватий, високий, з рисами обличчя далекими від журнальних ідеалів. Непоказний, але… очі в нього були добрі. Щирі.
«Звикнеш — злюбиш», — подумала вона й вирішила спробувати. Адже гірше вже не буде.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи незручними. А потім Максим раптом зник. На тиждень. Оксана вирішила — не сподобалася. Засмутилася, навіть образилася. А він раптом з’явився знову — із тортом, з квітами.
— Мене у відрядження викликали. Пробач, що не попередив.
Відтоді вони почали бачитися частіше. Гуляли, розмовляли. Тараса Оксани поки ховала — боялася відлякати щойно народжене почуття.
Одного разу вони зустрілися біля магазину. Покупки, як на зло, були важкі. Максим махнув рукою:
— Я на машині. Давай закинем у багажник.
— Машина? А я й не знала…
Коли вони складали пакети, до них підійшов Андрій. П’яний, як завжди. З перекривленим обличчям. Він кинув погляд на Максима — і одразу почав їдко насміхатися:
— Ось так сюрприз! Знайшла собі хлопця, так? А я, між іншим, хочу з сином бачитися!
— Колишній? — прошепотів Максим.
— Так… — зітхнула Оксана.
— Іди, Андрію, — тихо промовила вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, фраєр, пильнуйся! — кинув Андрій, похитнувшись, і пішов.
Максим стримався. Заради Оксани.
Дома Оксана мовчки розкладала продукти. Потім сіла на ослоОксана глибоко зітхнула, відчуваючи, як у її житті нарешті зацвітає щастя, немов весняний сад після довгої зими.
