Диван «Мрія»
Михайло та Олеся зустрічалися вже два роки. Олеся залишалася ночувати у Михайла, коли його мати їздила на дачу чи до подруги у Львів. Вони цінували кожну мить разом. Але літо минуло. Вересень ще тішив теплом, але незабаром почнуть лити дощі. Мати перестала виїжджати на всі вихідні. Тепер лишалося чекати, поки вона поїде до подруги. Але це траплялося нечасто.
Коханці засумували.
— Михайле, ти мене більше не любиш? Не хочеш бути зі мною ні в радості, ні в горі? — тонко натякнула Олеся, що вже час подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку, і вже півгодини не могли розлучитися.
— З чого ти взяла? — Михайло відступив і подивився Олесі в очі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімне життя мені поки не по кишені, тобі ще рік навчатися. Хіба що ти згодишся жити з моєю мамою. А з твоїми батьками теж не вийде — у вас тісна квартирка. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Олеся вдихнула повітря, але замість зітхання вирвався схлип.
— Олесю, я обіцяю, що щось придумаю. Дуже сильно тебе кохаю.
— Я теж, — тихо відповіла Олеся.
— Добре. Ходімо, — сказав Михайло і рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Піду просити твоєї руки в батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — радісно відповіла Олеся.
Так, тримаючись за руки, вони увійшли в квартиру.
— Заходьте, молоді, — ласкаво сказала мати, зустрівши їх.
На кухні вже стояли чашки та вазочка з печивом, наче їх чекали.
— Бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд Олесі. — Годі вам швендяти вулицями. Скоро зима. Ми знаємо, де ви спите. — Олеся опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що з батьками жити не хочеться. У мене на роботі колега продає однушку. Я одразу подумав про вас. То ж… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Олеся.
— Не поспішай радіти. Михайло чогось нахмурився.
Той подивився батькові прямо в очі.
— Ви не заможні. Соромно приймати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, можу сам заробити на квартиру.
— Чого соромитися? Ми ж її купимо, не вкрадемо, — розсудливо зауважив батько, трохи засмучений. — Кому ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга допомогти вам. Заробиш — купиш більшу, а поки поживете в маленькій. І купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона з тобою.
Олеся стиснула руку Михайла під столом, немов кажучи: не сперечайся, погодься заради мене.
— Дякую, — без ентузіазму промовив Михайло.
До весілля лишалося менше тижня. Плаття куплено, запрошення розіслані, ресторан заброньований.
— Михайле, а у нас у квартирі немає дивана. — Олеся вже казала «наша». — На чому ж ми спатимемо? На підлозі?
— Ні в якому разі. Купимо диван.
— А коли? — резонно запитала Олеся.
Вони пішли в меблевий магазин. Довго ходили між рядами, вибираючи. Олеся сідала, прислухалася до відчуттів. Врешті їй сподобався один, простий зовні. Вона заплющила очі.
— Чудовий вибір, — почувся жіночий голос.
Поруч із Михайлом стояла продавчиня.
— Бачу, вам сподобався. Берете — не пошкодуєте. Останній екземпляр.
Михайло сів поруч. Олеся тут же притулилася до нього.
— Ви молодята? — запитала продавчиня, хоч кілець на їхніх руках не було.
— Ні, але весілля через тиждень, — відповіла Олеся.
— Вітаю. Гарна ідея — починати шлюб з диваном. Вам зручно?
— Дуже. І встати не хочеться. А скільки він коштує? — згадала Олеся.
Продавчиня показала цінник.
— Диван «Мрія», — прочитала Олеся й очі розбіглися.
— За мрії завжди доводиться платити, — сказала продавчиня.
— Але… — почала Олеся.
— Тобі подобається? — прошепотів Михайло.
— Це найкращий диван з усіх.
— Тоді беремо, — рішуче сказав він.
Наступного дня диван привезли. Коли вантажники пішли, Олеся й Михайло сіли на нього й почали цілуватися.
У білому Олеся виглядала неймовірно. Михайло не відводив очей, навіть за столом тримав її за руку.
— І що ти в ній знайшов? Звичайна дівчина. Є й кращі, — сказав його друг.
— А мені кращі не треба. Ось закохаєшся — тоді зрозумієш.
— Та ні. Ще не народилася та красуня, заради якої я розлучуся зі свободою.
— Про що сперечаєтеся? Ходімо, — підійшла Олеся й повела чоловіка.
Гості вітали їх, кожен хотів обійняти й поцілувати Олесю. Вона втомилася від туВони прожили разом довгі роки, і кожного вечора, сидячи на дивані “Мрія”, згадували, як колись він допоміг їм не розпутати ниточку кохання.
