ЛАДОНЬКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ
Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати крикнула мені в спину:
— Ганьба! І щоб навіть не сміла повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолашна, нічим не провинилася, але мати штовхала її капцем, ніби то вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — правда. Але жити з нею було нестерпно. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія збулася. Я стала зрадницею.
Матір позбулася кого контролювати, кого виховувати, кому читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими самими егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Грюкають дверима. Ідуть геть.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, жалібно. У хід пішли погрозливі паузи в дзвінках, кинуті трубки, вічний запах валідолу. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, виводити з себе, виховувати та дарувати їй відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кота мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і олів’є, а сперечатися, коли ти після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто жував і вдячно ків. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулося.
Суботнього ранку ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасливими голосами, спекою та вогкістю. Мене відразу занудило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це відчаї.
У клітках, коробках, закутках — продавалася біда. Гавляча, нявчача, кричача, пищача. Це була самотність уживо. Вона дивилася очима, просила, благала. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відчинити б двері… закричати: «Тікайте! Я їх затримаю!»» Але не зробила. Я йшла понуро під поглядами сотень приречених створінь.
— Їдемо, — сказала я чоловікові.
— Без кота? — здивувався він.
— Гаразд, візьмемо оцього, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова пика, вся плямиста, втомлена, з виразом «шо тобі?» Продавець сказав:
— 7500 гривень. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: це або порода, або лайка — типу «Це ж караул!» Ми з чоловіком щойно починали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — 7500 за кота. Це вся зима в одній покупці.
— Беремо, — несподівано сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Кохання ж має бути безкоштовним.
— Але не все, — відповіла я. — Цей — з документами!
Ми посварилися. І раптом під прилавком щось метнулося. Кошеня. Сіре, линяве, з очима, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося мені в ногу.
— Чиє це? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безпритульне. Викиньте його, — знизав плечима продавець.
Чоловік подивився на кошеня й сказав:
— Ось це — для тещі. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я поглянула на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося у мене в руках, кумедно підібравши лапки. Воно було незграбне, але чарівливе. Без паспорта, без родТак ми і залишилися втрьох — з нашою Ладошкою, маленькою, але найбільшою родиною.
