Микола й лист до долі
Олег їхав у ліфті, не чекаючи, що звичайна поїздка обернеться знайомством, яке змінить його зиму. У кутку стояла молода жінка у сірій куртці, тримаючи за ручку дівчинку років п’яти. Та уважно подивилася на Олега своїми великими блакитними очима, а потім несподівано усміхнулася.
— Ти їдеш на роботу? — без вагань запитала вона.
— Софійко, з незнайомими треба на «ви», — лагідно поправила її мати, вибачливо посміхнувшись чоловікові.
Олег усміхнувся у відповідь і кивнув.
— Так, їду до офісу.
— А листа Миколі вже написав?
Він розсміявся. У ці казки він не вірив навіть у дитинстві, але говорити про це дівчинці не став. Вона гордо простягнула йому зім’яту картонку. Він мимоволі поклав її у кишеню та, попрощавшись, вийшов на вулицю.
Весь день Олег намагався забути цю зустріч — занурювався у роботу, проганяв думки про колишню наречену, яка в останню мить відмовилася від весілля. Він переїхав до іншого міста, аби почати знову. Але навіть у тиші нового житла не вдавалося приглушити біль.
Ввечері, блукаючи засніженими вуличками, він згадав про ту картонку. Діставши з кишені, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливий і ніколи не сумуй!» На душі потеплішало. Він поставив листівку на полицю — так, щоб бачити її кожного дня.
За кілька днів до Нового року він подзвонив господині квартири, щоб дізнатися, де мешкає та дівчинка. Наталія Василівна із задоволенням розповіла — виявилося, мати з донькою живуть просто поверхом вище, а звуть маму Ярина.
Ввечері Олег постукав у двері. Ярина здивовано завмерла, побачивши його.
— Вибачте, — несміливо почав він, — я прийшов до Софійки. Справа в тому, що до нашого офісу тимчасово завітав Миколай. Він попросив мене знайти дівчинку на ім’я Софія та передати йому листа особисто.
Дівчинка миттю вискочила з-за маминої спини:
— Я ж знала, що він тебе пошле! Зачекай, зараз принесу!
За хвилину Софійка повернулася з великим конвертом, прикрашеним сніжинками та сердями. На ньому було написано: «Миколі особисто в руки!»
— Тільки мамі не показуйте! Бо бажання не збудеться!
— Обіцяю, лист дійде до адресата, — посміхнувся Олег.
Д вдома він не втримався і розкрив листа: «Дорогий Миколай! Мене звуть Софійка. Я була гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені великого м’якого ведмедика. І… нового тата. Бо в мене зовсім нікого немає».
У новорічну ніч Олег знову опинився біля їхніх дверей. Ярина відчинила і завмерла — перед нею стояв він із велетенським рожевим ведмедиком у руках.
— Миколай попросив передати це гарній дівчинці Софійці, — промовив Олег.
Софійка стрибала від щастя, обіймала то маму, то Олега.
Ярина запросила його залишитися на святкування. За столом дівчинка раптом запитала:
— А як із моїм другим бажанням?
— З другим поки складно… — завагався Олег.
— А що ти ще загадала? — обережно поцікавилася Ярина.
— Я попросила Миколу нового тата. Але якщо у нього зараз із татами напружено, може, ти залишишся?
Софійка солодко позіхнула й заснула, притиснувши ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над салатами, червоніючи та посміхаючись. Сніг за вікном лягав пухнастою ковдрою, а в квартирі вперше за довгий час було по-справжньому тепло.
