Лист до Святого Миколая і подарунок долі
Віктор їхав у ліфті, навіть не підозрюючи, що звичайна поїздка стане початком чогось несподіваного. В кутку стояла жінка у теплій хустці, тримаючи за руку дівчинку років п’яти. Та дивилася на нього великими блакитними очима, а потім раптом усміхнулася, немов побачила щось дуже приємне.
— Ти їдеш на роботу? — без вагань запитала вона.
— Оленько, з незнайомими треба на «ви», — тихо поправила її мати, крадькома посміхнувшись до чоловіка.
Віктор кивнув.
— Так, до офісу.
— А листа Святому Миколаю ти вже написав?
Він розсміявся. У таке він не вірив навіть у дитинстві, але вирішив не руйнувати дитячі ілюзії. Дівчинка гордо простягнула йому зім’яту листівку. Він автоматично поклав її у кишеню і, попрощавшись, вийшов на мороз.
Весь день Віктор намагався не думати про цю зустріч — занурювався у роботу, відганяв спогади про колишню наречену, яка кинула його напередодні весілля. Він переїхав до іншого міста, щоб почати з чистого аркуша. Але навіть у новій квартирі йому не вдавалося втекти від болю.
Ввечері, блукаючи сніжними вуличками, він раптом згадав про листівку. Дістав, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливим і ніколи не сумуй!» Щось тепле стиснуло в грудях. Він поставив її на полицю — так, щоб бачити щовечора.
За кілька днів до Нового року він зателефонував господарці квартири, щоб дізнатися, де мешкає та дівчинка. Надія Іванівна із задоволенням розповіла — виявилося, вони живуть просто зверху, а матір звуть Маріанна.
Того ж вечора Віктор постояв під дверима, перш ніж постукати. Маріанна здивовано закрила книгу, побачивши його.
— Вибачте, — несміливо почав він. — Я прийшов до Оленьки. В нашому офісі тимчасово зупинився Святий Миколай. Він попросив мене передати їй особисто листа.
Дівчинка миттєво вискочила з-за маминої спини:
— Я ж знала, що він пришле когось! Зачекай, я зараз!
За хвилину вона повернулася з конвертом, прикрашеним сніжинками й зірочками. На ньому було виведено: «Тільки для Святого Миколая!»
— Мамі не кажи, а то бажання не збудеться!
— Обіцяю, лист дійде, — усміхнувся Віктор.
Дома він не втримався й розкрив послання: «Дорогий Святий Миколаю! Мене звуть Оленка. Я була дуже гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені великого ведмедика. І… нового тата. Бо у мене нікого немає».
У новорічну ніч Віктор знову стояв біля їхніх дверей. Маріанна відчинила й завмерла — перед нею стояв він із величезним блакитним ведмедиком у руках.
— Святий Миколай просив передати це гарній дівчинці Оленці, — промовив Віктор.
Оленка скакала від щастя, обіймаючи то маму, то його.
Маріанна запросила його залишитися на святі. За столом дівчинка раптом спитала:
— А як із моїм другим бажанням?
— З другим… ще не скоро, — завагався Віктор.
— А про що ти ще просила? — обережно запитала Маріанна.
— Я просила Святого Миколая нового тата. Але якщо у нього зараз немає, може, ти залишишся?
Оленка солодко позіхнула й заснула, притулившись до ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над салатами, червоніючи й посміхаючись. За вікном сніг укривав землю пухкою ковдрою, а в квартирі вперше за багато років було по-справжньому тепло.
