**Щоденниковий запис: Ціна спокою**
До тридцяти п’яти років Ярина вважала себе щасливою жінкою. Любий чоловік Борис, син Андрійко і донька Соломія, невелика, але міцна родина. Все змінилось, коли Бориса звільнили з заводу. Роботи в місті не знайшов, тому вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Ярино, парубки запрошують. Платять добре, — сказав він одного вечора.
— А як же ми? Ти там, ми тут. Яка ж це родина? — збентежилась вона.
— Це ж ненадовго. Переживемо. Знову станемо на ноги — і все буде інакше.
Та сталося не так, як вона сподівалась. Борис приїжджав рідко, а коли бував вдома, був похмурим і відстороненим. Одного разу, коли Ярина готувалась до його приїзду, зайшла по продукти — і в поштовій скриньці знайшла листа. Від нього.
Подумала, що це слова кохання, що сумує. Лист прийшов у день його повернення. Поклала в сумку, а вдома розкрила. І все всередині завмерло.
«Ярино, пробач. Не зміг сказати особисто. Покохав іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай.»
Перечитувала знову і знову, немов не вірячи. Сльози застивали на щоках. У цю мить у кімнату зайшов десятирічний Андрійко.
— Мамо, у тебе духовка палає. Що ти?
Вона схопилась, вимкнула плиту, розмахувала хусткою, розганяючи дим. Насилу посміхалась синові, а в грудях все горіло від болю.
Через місяць вони розлучились. Борис пішов назавжди. Гроші присилав, але в їхній дім більше не повернувся. Через десять років Ярина дізналась, що він загинув у ДТП. А вона залишилась одна з двома дітьми і тягарем відповідальності.
Минали роки. Ярина більше не виходила заміж — не хотіла чужих чоловіків у своєму домі. Все її життя — діти. Андрійко виріс, одружився з Даринкою. Вони оселились у його кімнаті, а Ярина з Соломією — в іншій. Народився онук Тарасик. Але й Даринка, і Соломія не поспішали покидати батьківський дім. Будинок став тісним і напруженим.
Одного разу Соломія заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо у тебе.
— Де? — ахнула Ярина. — В одній кімнаті — Андрійко з дружиною і сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей везеш?
— У нас на кухні диван є. Ти ж не проти?
І Ярина переїхала на кухню. Перша ніч була жахом. А потім — ще гірше. Крики, сваря, конфлікти між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто грав гучно вночі, хто чий блокнот узяв — все ставало приводом для скандалу.
А потім Ярина помітила округлий живіт у Даринки.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— То що, нас уже виганяєте?! — спалахує Даринка.
— Та ніхто вас не виганяє. Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька їде, у неї ж чоловік є! — відрізала Даринка.
— І в тебе теж! — не витримала Ярина.
Вранці прийшов Андрійко:
— Мамо, ти Даринку образила. Нас виселяєш?
Соломія, ніби за командою, зайшла:
— А ти своєму чоловіку скажи, щоб вам помешкання знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула Ярина. — Годі! Виїжджайте всі! І ти, Андрійку, з дружиною і дітьми. І ти, Соломіє, з твоїм Русланом. Я більше не можу! Мені набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не поважаєте ні мене, ні один одного. Все, досить. На вихід!
Сказала твердо, голосно, без вагань. Навіть сама здивувалась своїй рішучості. Але назад дороги не було.
За три дні вони поїхали. Було багато слів: «Ти більше не побачиш онуків», «Ми з тобою не спілкуватимемось». Ярина мовчала.
А ввечері сіла на кухні — сама. Без криків, без сварки. Просто в тиші.
Оглянулась і вперше за довгий час відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше у житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось каже, що вона думає лише про себе — ні. Вона віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живе для себе. І так має бути.
