Колись давно, у старенькій хаті під вишнею, одна мати написала листа своїм дорослим дітям. Він і досі зберігається в скриньці з спогадами, а слова його — ніби сльози на весняному вітрі.
Мої любі діти… Завтра ви приїдете до мене на ювілей. Велика дата, ніби свято. Привезете квіти з городів, пиріг із маком, посміхнетесь чемно. А я зустріну вас з зморшками, як доріжки життя на обличчі, і руками, що тремтять, бо кожен рік дається важче. Ви побачите, як час мене змінює. Лише прошу: будьте ласкаві. Спробуйте зрозуміти, через яку путь я йду.
Якщо раптом я чи ваш батько почнемо розповідати історію, яку ви вже чули — рік тому, місяць, чи навіть вчора — не зупиняйте нас. Не кисніть і не бурміте: «Мамо, це вже було». Просто… послухайте. Так, як я слухала вас, коли ви, малі, просили одну й ту саме казку знову, аж доки не засинали, пригорнувшись до книжки.
Коли я скажу, що не хочу йти в лазню — не сердьтеся, не соромте мене. Згадайте, як я наспівувала вам, коли ви після школи й гри у дворі вперто не хотіли митися. Я не кричала. Я гладила вас по спині, наливала теплу воду у діжку й співала, поки ви не розм’якнете.
А якщо я раптом не зрозумію, як увімкнути ваш «розумний» телефон чи телевізор — не дивіться згори. Я ж не народилася з цими штуками. Вчилася, як колись вас — тримати ложку, застібати ґудзики, в’язати шнурки. Ви ж мої руки хапали, коли робили перші кроки. Тепер мої ноги вже не ті… Просто дайте мені свою руку. Не поспішайте.
Частіше зауважуватимете, як я гублю нитку розмови, забуваю слова. Так, я старію. Так, це страшно. Не нагадуйте: «Ти знову не пам’ятаєш?» Дайте трохи часу. Побудьте поруч. Без докорів, без глузування.
Я не хочу бути тягарем. Лише хочу бути тією ж мамою, що колись вела вас, малих, за ручку. А тепер, коли мені важко, — проведіть мене ви. Не кваптеся. Колись я теж йшла повільно, під ваші дрібні кроки.
Мені не треба гучних свят, дорогих подарунків чи досконалих слів. Лише трішки тепла, трішки уваги, трішки тиші — щоб просто бути разом. Не лякайтеся моєї старости. Прийміть її. Як я приймала ваші сльози, ваші «не хочу» й дитячі страхи.
Не чекайте, поки мене не станеться, щоб згадати, як гріли мої долоні. Обійміть зараз. Скажіть: «Люблю» — поки я чую. Поки відчуваю.
А завтра, коли приїдете, — не лишайтеся чемними. Будьте щирими. Я ж відрізняю — коли ви мовчите з любові, а коли з досади. Мені багато не треба — лише ваше просте «мамо».
Закінчую цей лист, і рука тремтить, а серце — повне. Хотіла нагадати: люблю вас. Назавжди. До останнього подиху.
Ваша мати.
