Сусідка знизу — кохання зверху
Віктор з досадою подивився на годинник — ранок лише почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Олесею до моря — він мчав у рідний, задушливий під’їзд старої п’ятиповерхівки. Все як завжди. Сестра Марічка, сльози, градусник і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Чесно. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього — двоє верескливих племінників, рюкзак іграшок і перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:
— Віть, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?
Соломія — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисички. Він двічі їй квартиру затоплював, поки господарі кран не замінили. Мати її — доброзичлива жінка, не вимагала жодної копійки, а сама Соломія з того часу все підморгувала. Хоча Вітькові здавалося, що вона ще до школи бігає.
— Ти чого на уроках не сидиш? Мамі твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Соломія спалахує.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюся! — фуркнула вона, перекидаючи рюкзак через плече.
— Звісно, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивилася б!
Вони посміялися, Соломія зникла в квартирі, а Віктор пішов за машиною — старою, але своєю, купленою в кредит. Олеся, звісно, скривилася: «Міг би і щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Олеся.
Але не сьогодні.
Сьогодні — затори, запітнілі сидіння, верескливі діти на задньому ряді й сестра в сльозах:
— Пробач, Віть, ну правда, більше ні до кого…
Марічка лежала в лікарні, мама їх з нею теж занедужала від переживань. А їхній батько… Ну, Орест був батьком лише за паспортом. Пити, гуляти, зникати — це все, що вмів.
Діти повисли у нього на шиї: «Дядьку Вітьку!». Він обійняв їх, обіцяв морозиво й повіз у свою орендовану «однушку».
Соломія знову трапилася в під’їзді.
— Це все твоє? — очі в колесо.
— Ага, підібрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.
Діти засміялися, а Соломія зніяковіло глянула. Він поправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
У квартирі діти одразу влаштували хаос. Віктор готував їм млинці, потім водив у парк, купував хот-доги й кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Орисся поскаржилася на горло, Дениско — на живіт. Плач, сльози, «хочемо до мами»…
У двері постукали. Віктор відчинив — Соломія.
— Я чула, як вони плачуть… Може, допоможу? Я ж медичний коледж закінчила.
Вона увійшла, принесла старі іграшки, тихо поклала дітей спати, обв’язала Орисі горло хусткою, погладила Дениска по животику. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Підемо на кухню, я тобі хоч бутерброди зроблю, — пробурмотів Віктор, прикриваючи двері у кімнату.
Вони сиділи на кухні. Соломія, попиваючи чай, запитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не передбачається.
Соломія усміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Олеся, не як ніхто до неї.
Соломія залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка в вас гарна родина!» — у Віктора стиснуло в грудях. Він подивився на Соломію, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.
Олеся подзвонила через тиждень. Її голос був холодним:
— Ти де? Ні слуху ні духу. Усе з тобою зрозуміло.
І все, що він відчув — нічого.
Коли Марічку виписали, племінники благали:
— Дядьку Вітьку, можна Соломію з нами? А ти її любиш?
Орисся, не дочекавшись відповіді, заявила:
— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату нести на весіллі.
Соломія почервоніла, ніяково гладила дітей по голівках, а Віктор дивився у дзеркало і думав: «Господи, дякую тобі за цю руду дівчину знизу».
І, коли вони під’їхали до дому, Марічка вийшла з мамою, побачила Соломію — і звела руки:
— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка ж хороша дівчина! Соломійко? Ласкаво просимо до родини!
Віктор лише посміхнувся.
Назад їхали мовчки. Потім Соломія раптом сказала:
— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.
А він просто запитав:
— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, суп лишився твій — без тебе навіть їсти не хочеться.
Через три мЧерез рік вони купили спільну квартиру, одне на двох, і Віктор нарешті зрозумів, що щастя було не там, де він його шукав, а де йому не прийшло в голову зазирнути.
