Майже добре — але лише майже
— Ти знову затримуєшся? — голос Дмитра по телефону лунав так, ніби доносився не з сусідньої квартири у київській багатоповерхівці, а з іншого берега осінньої ріки, де вже густо темніло, а туман ляг на воду.
— Так, до десяти, може й пізніше. Перевірка документів, логістика знову все завалила, — відповіла Марічка й увімкнула гучний зв’язок, одночасно перемішуючи каву в чашці та дописуючи листа постачальникам. Поряд — стос недрукованих паперів, навіть не розгорнутих.
— Ти вдома майже не буваєш, — сказав він після довгої паузи. Спокійно, без образу, просто констатував. Але в цьому спокої лунала втома. Не через неї, не через стосунки, а через її вічну відсутність. Через вечори в тиші, через ранкову порожнечу.
— Ти ж розумієш.
— Розумію, — знову пауза. Не німа. Напружена, щільна, як перед бурею. У цій тиші чулося занадто багато: стримані почуття, запитання без слів, тривожне очікування.
Марічка не могла терпіти такі паузи. Вони тиснули, ніби хтось повільно й навмисно стискав їй груди. Тиша між ними завжди була переповнена — не звуками, а болем.
Додому вона повернулась близько півночі. Світла не було, лише вузька смужка від нічника у коридорі — Дмитро завжди його вмикав, «щоб не спотикнулась». У цьому тьмяному світлі на підлозі валявся один шкарпетка — явно не її. На кухні — записка: «Вечеря у духовці. Ліг спати». Почерк трохи нерівний, ніби писав поспіхом чи з хвилюванням.
Вона мовчки поїла, їжа була теплою, турботливо прикрита фольгою. Але смаку не було — ніби все тіло втомилось відчувати. Потім відкрила ноутбук, заглянула у звіт, проглянула — і одразу закрила. Ванна кімната, умивання, уникання дзеркала — адже відображення втомлено дивилось на саму себе. Лягла поруч. Він спав. Спиною до неї. Між ними — простір. Трохи більший, ніж раніше. Чи це їй лише здавалось?
Ранок почався з пробки, зламаного каблука й забутих документів. У маршрутці вона сіла поруч із жінкою років сорока, яка в телефон скаржилась подрузі:
— Прийшов під ранок, смердить тютюном, мовчить, як риба. А я, дурна, чекаю…
Марічка здригнулась. Наче почула власну думку — тільки навпаки. Та — чекала, незважаючи ні на що. А вона — жила з Дмитром пліч-о-пліч, але ніби у різних реальностях.
У офісі ніхто не помітив, що вона прийшла раніше. Ніхто б і не помітив, якби не зданий звіт. Начальник кивнув, буркнув: «Добре» — і знову втупився у монітор. Все — за відпрацьованою схемою: звіт, кивок, тиша. Навіть подяка звучала, як команда.
Марічка пішла на кухню, заварила чай. Дивилась, як пакетик тоне у окропі, залишаючи за собою блідий слід. Їй здалось — це єдиний справжній рух за увесь день. Все інше — механіка. Звіти, звіти, звіти. Все точно, вчасно, правильно. Але ніби не в той бік. Рух заради галочки. Заради того, щоб «функціонувати», а не «жити».
Ввечері вони їли разом. Мовчки. Вилки дзвеніли об тарілки, холодильник гудів — рівно, як фон. Дмитро дивився не на неї, а в стіл. Потім раптом запитав:
— Ти сьогодні ввечері вільна?
— Так, мабуть.
— Може, у кіно?
Вона кивнула. Не відразу. Усередині боро**— Може, у кіно?**
Вона кивнула, і в цю мить зрозуміла, що вже давно не відчувала такого легкого вітру над Дніпром, такого теплого дотику його пальців — ніби вони знову навчились дихати.





