— Знову затримуєшся? — голос Ярослава в трубці звучав приглушено, ніби доносився здалеку, з берега холодної дніпровської річки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, пізніше. У нас тут аврал із поставками, — відповіла Оксана, натискаючи кнопку гучного зв’язку. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, другою мішала охолонулу каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти ніби й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без звинувачень, просто констатація. Але в цих словах відчувалася туга — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися в тиші.
— Ти ж знаєш, як це, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від втоми.
— Знаю. — Тиша нависла важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо нерозмовлених слів, які обоє відчували, але не наважувалися вимовити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто повною. У ній топилися їхні недомовки, їхня втома, їхні спроби вдавати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася за північ. Квартира в спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Ярослав завжди залишав її, «щоб ти не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, висвітлюючи одинокий шкарпеток — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, ніби писав наспіх, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у півтемряві, не відчуваючи смаку. Все було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, в якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, вмилася, уникаючи свого відбиття — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла поруч із Ярославом. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Чи їй лише так здавалося.
Ранок почався з заторів і зірваного ремінця на туфлях. У тролейбусі Оксана опинилася поруч із жінкою років п’ятдесяти, яка голосно скаржилася в телефон: «Він знову прийшов під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Ярославом, але ніби в іншому світі, де їхні світи ледь торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Нормально», не відводячи погляду від екрану. Все йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, тиша. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана пішла до офісної кухні, заварила каву. Дивилася, як кавовий пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, ніби розчиняючи щось невидиме. Це було єдине, що здавалося справжнім у той момент.
У якусь мить вона усвідомила: усе, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Як машина, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Все гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, крім чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гув, нагадуючи, що життя йде своєю чергою. Ярослав дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом запитав:
— Ти сьогодні не працюватимеш допізна?
— Не повинна, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, вагаючись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне руйнуватися.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишилося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Правда?
Вона мовчала. Просто притиснулася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, ніби це було єдине, що могло утримати їх разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цьогоВони йшли додому під зоряним небом, і на мить здалося, що порожнеча між ними вже не така глибока.
