«Мамо, не дзвони мені кожного дня» — ці слова пройняли мене наскрізь, ніби крижина.
— Ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі телефонувати щодня? — спокійно, але холодно сказав у трубку мій син. Моя кров, моя дитина.
Його слова застрягли в серці, немов шматок скла. Я йшла тоді з подругою — Марією Іванівною — по парку у нашому містечку. Часто гуляємо, ділимось новинами, скаргами, згадуємо минуле. Звичайні розмови двох жінок на пенсії. Раптом у неї задзвонив телефон, вона відійшла, поговорила і повернулась усміхнена.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зубик прорізався! Старша онука пізніше зуби мала, а цей раніше, уяви? Піду після прогулянки, куплю тістечко і завітаю до них — відсвяткуємо. Вона сама запросила.
— І ви так довго про це говорили? — запитала я з нудьгуючою жагою.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про дрібниці. Ми з нею майже щодня балакаємо. І з сином теж — він завжди знаходить хвилинку. А з невісткою буває, почнемо з одного, а закінчимо зовсім іншим. Навіть не пригадаю, з чого почали. У нас — як у рідних.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з сім’єю в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши до маленького будиночка після смерті чоловіка. Працює, дружина у декреті з донечкою. Ніяких сварок з невісткою не було — все було спокійно, ввічливо. Але й близькості теж. А коли я намагаюсь її знайти — натикаюсь на стіну байдужся.
— Мам, усе як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, все добре. Навіщо щодня дзвонити? — ось і вся розмова.
Я не дзвоню їм від ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як вони. Як росте онучка. Як здоров’я. Але якщо телефоную — син скидає: «Зайнятий». Або відповідає сухо, роздратовано. А якщо додзвонюсь до невістки — тільки «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона заходить у крамницю, купує тістечко, йде до невістки у гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли у моєї онучки перший зубик з’явився. Дізналась потім, від знайомих. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — мовчать. Ніби не чують. Не розуміють. Або роблять вигляд.
Одного разу я наважилась. Спекла паску, вдягла найкращу сукню і пішла без попередження. Невістка відчинила двері з подивом на обличчі. Ми з’їли ту паску, так… але в повітрі висів дивний холод. Ніби я прийшла не до рідних, а до чужих. Потім син підійшов і тихо, майже вибачаючись, сказав:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.
Попереджати? До своєї колишньої квартири? До сина? До онуки? До сім’ї, заради якої я жила? Відмовляла собі у всьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я телефонувала, щоб домовитись про зустріч із онукою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не зараз». А потім виявилось, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онукою не спілкуються. Але їхня дочка, моя невістка, не сумує за ними. Не плаче. Я зрозуміла — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Віддаленим.
— Мам, ти завжди скаржишся. Тобі все не так. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — ось із ними й розмовляй. Я після твоїх дзвінків не можу зібратись. І взагалі — про що щодня говорити? — сказав він одного разу прямо. Без сорому. Без співчуття.
І ось тепер я сижу одна у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без тістечка і без онуки. Я знаю, що якщо зі мною щось станеться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із знайомих подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей і онуків, а я — спогадами про те, як колись у мене був син, який казав «мамо» з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. І з білою тугою в грудях.
