Сьогодні вночі, у своїй маленькій кімнаті в Києві, я згадав про матір. Не знаю, коли саме все пішло шкереберть. Як могло статися, що жінка, яка все життя була для мене опорою, раптом так легко зрадила? За чоловіка, який і тіні її колишньої доброти не вартий.
Мати народила мене пізно, у 35. Завжди казала, що я – її «дитя для душі». Батька у мене не було – у свідоцтві про народження стояла риска. Жили ми скромно, але щасливо. Вона працювала бухгалтеркою у невеликій фірмі, у нас не було розкошів, але вечорами ми пекли паляниці, дивилися «Свати» і сміялися. Я був певен – ніщо не роз’єднає нас. До шістнадцяти років я вірив, що вона живе лише для мене.
А потім з’явився він. Юрій. «Колега з роботи», як вона його називала. Одного вечора мати прийшла додому з блиском в очах – і я відразу зрозумів. Через місяць вже були квіти, пошепки у телефон, нові сукні. Я спочатку радився – щиро. Та десь у грудях стискало. І недаремно.
Одного дня вона просто сказала: «Ми переїжджаємо до Юрка. У нього двокімнатна, тобі виділимо окрему». Я заперечував – не через ревнощі. А тому, що відчував: щось не так. Він дивився на мене, як на стілець у кутку. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», – повторювала вона. Що ж, я мовчав.
Спочатку було тихо. Він – сам по собі, я – у своїй кімнаті, мати – між нами, ніби посередник. Потім вони одружилися. За тиждень до мого випускного. І все розвалилося. Юрій змінився – раніше він прикидався добряком, але тепер став справжнім гнобителем. Кричав, звинувачував, висловлював абсурдні претензії.
«Дві жінки в хаті, а снідати нічого? Ти що, на дурнячки бігаєш?» – гарчав він.
Скандали, заборони виходити з дому, перевірки телефонів. Вона плакала, а потім він приходив з трояндами. І так по колу. Я сто разів благав: «Пішли звідси. Я з тобою, ти не одна». А вона лише хитала головою: «Ти ще малий, не розумієш. Я його кохаю».
Так кохала, що згодом він заборонив їй платити за моє навчання. Мати здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяв про юрфак. Готувався, не спав ночами. І коли не пройшов на бюджет, сподівався на її допомогу.
Але Юрій сказав:
«Жінка має бути біля плити. Ще й за інститут платити? За багатого вийдеш – тоді й навчатимешся».
Я не витримав. Вилая йому в обличчя, зібрав речі та пішов. А мати… навіть не спинила. Назвала мене невдячним і сказала вибачитися перед Юрком.
Я не вибачився. І вже п’ять років не бачились. Вона зникла у його грубощах, навіть голос став чужим. Тепер вона говорить його словами, сміється його брудним сміхом. Коли рідко дзвонить – у голосі лише пустота. Ніби я – не син, а колишній знайомий.
Я перестав боротися. Та мати, що годувала мене варениками, вкривала ковдрою взимку – померла того дня, коли вибрала його, а не мене. Її зрада – це шрам на душі. Але я вирішив – не дозволю цьому болю знищити те, що лишилося в мені живого.
Нехай живе, як хоче. Але коли опиниться сама… хай пам’ятає, кого втратила заради чужого.
*Сьогодні я зрозумів: іноді справжнє кохання – це вміння відпустити. Навіть якщо це найважче у світі.*
