Сьогодні я ділюсь із щоденником своїми думками.
Я просто хотіла зробити добре. Перед черговою відрядкою залишила мамі ключі від своєї «Мазди». Навіщо їй тягати пакети з магазину, якщо в гаражі стоїть доглянута машина? Але найгірше, чого я боялася, сталося. Вона віддала ключі молодшому братові. А він… він її розіб’яв. Не на смерть, але ремонт коштуватиме, як новий двигун. Особливо коли страховка покриє лише частину.
Я – логістка, часто їзджу по областях, іноді за кордон. Короткі поїздки – завжди на своїй машині: швидко, зручно, безпечно. За одинадцять років за кермом – жодної аварії по моїй вині. Так, пару разів мене підрізали, але я завжди була обережною. Машини міняла рідко, доглядала ретельно. Брала з пробігом, щоб економити. А минулого року вирішила – досить. Заслужую нове авто. Не перефарбоване, не зі скрученим пробігом – своє власне.
Взяла кредит, вклала всі заощадження та купила нову «Мазду». Салон пахне шкірою, гальма ідеальні, люк – як справжнє скло. Мріяла про неї. Але через відрядки не встигла навіть наїздитися. А мама, яка теж має права, почала просити: «Можна іноді поїздити до магазину чи до лікаря?» Я не заперечувала. Вона водій акуратний, до того ж – рідна людина.
Лише поставила одну умову: ніяких ключів братові. Мій брат – це все, через що водії сивіють. Він гонщик. Любить обгони, різкі старти, не дотримується дистанції. Його позбавляли прав, а дві останні машини відправили на злам. Я його люблю, але дати йому авто – як дати дитині гранату. Мама кивала, обіцяла: «Ні, ні, він навіть не підійде».
Минуло кілька місяців. Повертаюся – і дізнаюся: машина розбита. Брат узяв її без дозволу. Точніше – з дозволу мами. Вона віддала йому ключі. Я була в лютості. По-перше, вона знала мою думку. По-друге, він розбив її, навіть не перевзувшись на зимову гуму. Я перед від’їздом не встигла – просила маму. Вона забула. А брат і не подумав – сів і поїхав. На ожеледиці, у повороті, не втримав кермо. Врізався в стовп.
Коли побачила вм’ятину, розбиту фару й перекошений капот – серце стиснуло. Нова машина. Кредит ще не сплачено. Я навіть не встигла нею наїздитися, а тепер вона стоїть під будинком – навіть до СТО не доїде.
Я не стрималася. Поводила себе жорстко, так, але хіба я не мала права? Просила. Умоляла. Попереджала. І ось результат.
“Це просто залізо, – сказала мама, не дивлячись у вічі. – Не засмучуйся. Відремонтують. Головне, що всі живі. А якщо ще раз підвищиш на мене голос – взагалі розмовляти не буду.”
Брат же – у своєму стилі. Б’є себе в груди, обіцяє віддасти гроші. Але звідки? Зарплата ж куряча, а боргів – на два життя вперед. І тепер мама чекає від мене вибачень. Вона образилася. Не він, хто врізався в стовп, не вона, хто порушила обіцянку. Це я винна.
А я ходжу пішки. І думаю: невже в моїй родині ніхто не здатний визнати свою провину? Невже я винна за те, що залишилася без авто, на яке працювала роками?
