“Мати віддала нам єдине житло, а дружина перетворила моє життя на пекло” — як я побачив її справжнє обличчя після весілля
Я ніколи не був багатим, не носив модних брендів і не роз’їжджав на іномарках. Виріс у звичайній робітничій родині у Вінниці. Тато помер, коли я ще був підлітком, і мати з того часу тягнула нас обох на собі. Днем торгувала на ринку, а вночі підробляла прибиральницею у сусідньому супермаркеті. Усі гроші йшли на їжу, рахунки та, найголовніше — на моє навчання. Вона мріяла, щоб у мене була інша доля. Світла. Спокійна. Успішна.
На другому курсі університету я закохався. Бездумно. Безрозсудно. Її звали Олеся. Красуня, перша красуня на всіх факультетах. Висока, яскрава, з такою впевненістю у голосі, що у хлопців підгиналися коліна. Навіть титул “Міс універ” того року вона забрала.
Я й не сподівався, що вона колись навіть гляне в мою сторону. Але одного разу, на іспиті з фінансів, вона сіла поруч. Щось не знала, попросила підказати. Я допоміг. Потім — ще раз. Потім — знову. І так і завертілося. Допомагав їй із рефератами, курсовими, робив шпаргалки. А потім вона запросила мене в кіно. Сказала, що хоче подякувати. Я не вірив своєму щастю.
Через рік я зробив їй пропозицію. Олеся погодилася. І я був впевнений, що то — вершина мого щастя. Нам здавалося, що все попереду. Але вже тоді пролунали перші дзвіночки. Її батьки ставилися до мене холодно. Прямо сказали, що донька могла знайти когось «заможнішого». Я промовчав. Адже ми ж не через гроші кохаємо, так?
Після весілля у нас не було свого житла. І тоді мати, моя бідна мати, запропонувала нам переїхати у квартиру, яку нещодавно успадкувала від тітки. Сама вона повернулася до села, у старий будиночок, де минуло її дитинство. Вона сказала: “Мені вже за шістдесят, мені там спокійніше. А ви тут почнете своє життя”.
Олеся не була в захваті від квартири, але все ж погодилася. Її батьки подарували їй на весілля новеньку іномарку. Це був подарунок особисто їй — і вона про це не забувала нагадувати. Коли я одного разу попросив підвезти мене до матері — всього 40 кілометрів — вона холодно кинула:
— Я тобі що, таксістка? Хочеш — їдь автобусом. Я до твоєї глушини не поїду.
З того дня я їздив один. Раз на тиждень, без пропусків. Привозив продукти, ліки, допомагав по господарству. Мати ніколи не просила. Але я знав, що їй важко. Пенсії ледь вистачає.
Водночас Олеся не відмовляла собі ні в чому. По магазинам — будь ласка. На вечірки до подруг — завжди. Але коли я просив поїхати зі мною до брата чи на день народження маминої сусідки, починалася істерія. Якщо наполягав — спав на підлозі, на матраці. Без слів, без пояснень.
Потім почала звинувачувати мене в тому, що я «занадто багато витрачаю на матір».
— Ти на мені одружився чи на своїй матері? Годі їй гроші носити! Вона стара, нехай сидить і не ліз— хай сидить і не лізе! — вистромила вона за обідом.
