Ти впевнена, що дитині не зашкодить, якщо їстимеш буряк? запитала свекруха, помішуючи борщ.
Мамо, та вона вже третій день цей борщ варить, зітхнув Андрій. Можна, я просто доїм і піду на роботу?
Цей борщ лікувальний! підняла ложку свекруха. А твоя мати взагалі солить, як з гармати! Такий дитині точно шкодить!
Пробачте, я народила трьох, спокійно відповіла Наталія Петрівна, виймаючи з холодильника каструлю. І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!
Свекрухо, квасоля важка їжа! Ми ж не в селі!
А у нас не в госпіталі! відрізала Наталія Петрівна.
Оксана сиділа на кухонній табуретці, обіймаючи живота й мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне щоб не нудило. Але тепер знала: головне не зʼїхати з глузду між двома жінками, кожна з яких хоче «як краще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мама Оксани через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину й приїду». Так у двокімнатній хрущовці оселилося три господині.
Я вагітна, а не хвора, тихо сказала Оксана чоловікові ввечері.
Знаю. Потерпи. Це скоро скінчиться. Мама після пологів поїде.
А моя?
А твоя може, теж. Може, вони подружиться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спершу у прибиранні. Вранці мама Оксани мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім у покупках. Дитячі боді зʼявилися у трьох примірниках на 56, 62 і 74 розміри. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
Я його обрала! заявила свекруха.
А я купила! заперечила Наталія Петрівна.
Та я перша про нього сказала!
А я перша занесла!
Воно буде в моїй кімнаті, рішуче підбила підсумки свекруха.
З якої речі?! обурилася Наталія Петрівна. Оксана годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
Я взагалі-то у кріслі планувала спати після пологів, тихо вставила Оксана. З малюком.
Нащо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк зі мною! скрикнула свекруха.
Або зі мною! не здавалася мати.
А я, перепрошую, де?! не витримав Андрій. Я ж батько, між іншим!
Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Оксани, ні у свекрухи, ні у Наталії Петрівни.
Де крісло? запитала Оксана.
Переїхало, відрізала свекруха.
Сховано, прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а холод. Мовчки. З короткими поглядами. Андрій затримувався на роботі. Оксана їла йогурти у ванній.
Я більше не можу, сказала вона ввечері. Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
Ну вони хочуть допомогти, мʼявся Андрій.
Вони хочуть керувати. А ти мовчиш. Бо звик. А я ні.
Тієї ночі Оксана погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
Це що? запитав Андрій.
Знімаємо квартиру. Двушку. Світлу. Я вже підписала договір.
Оксано…
Я не втікаю від тебе. Я повертаюся до себе. Якщо хочеш поїдемо разом. Якщо ні побачимося на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вона вийшла з валізою. Унизу біля підʼїзду стояло крісло-гойдалка. Вʼязана ковдра, подушка із кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила до благодійного фонду. За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою та свіжістю. Оксана розпакувала речі, розставила баночки з кремами, заварила мʼятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
Через три дні приїхав Андрій. З рюкзаком.
Там неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря як похорон.
А тут?
Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти не лише мати. Ти людина.
Народився хлопчик. У серпні. Ввечері. Без крісла-гойдалки, але з любовʼю. Свекруха й Наталія Петрівна приїжджали по черзі. За розкладом. З борщами але у контейнерах.
Ми зрозуміли, сказала свекруха. Крісло-то не врятувало.
Головне не гойдати нерви, зітхнула Наталія Петрівна.
А Оксана просто тримала сина на рукиІ коли Артем вперше сам засміявся у цьому кріслі, всі зрозуміли, що справжнє щастя це коли кожен має свою місце в серці, а не лише в квартирі.
