Вірочка – моя молодша донька. Старша, Аліна, живе за кордоном. У неї чоловік – німець. Так вони ще перед весіллям уклали шлюбний контракт, що у разі розлучення, ніхто не претендуватиме на майно один одного. У моєї Аліни яке майно? Вона з однією валізою речей у ту Німеччину приїхала, все інше отримала завдяки чоловікові. Так, живе в гарному двоповерховому будинку в мальовничому селі в мальовничому куточку Німеччини. В чоловіка її власна ферма. Я до них приїздила – краса та й годі!
– Ну ти, – кажу, – Аліно, гарно заміж вийшла. Зараз господиня такого помістя!
– Та хіба ж господиня, мамо? – Каже дочка – Поки живу з чоловіком – все моє, а якщо щось не так – то поїду в Україну з тією самою маленькою валізою – нічого мені не перепаде.
Не приємно все це, але то Європа, в них такі порядки, я розумію. А от чому в родині молодшої дочки Віри робиться казна-що – ніяк не можу второпати.
Вона тільки два місяці тому вийшла заміж. Я сподівалась, що вони житимуть у трикімнатній квартирі зятя, яка йому від бабусі дісталась. Але як з’ясувалось, Артем, чоловік Віри, квартиру свою здав в оренду, а гроші відкладає на власний рахунок у банку.
Вони з Вірою винаймають однокімнатну квартиру в поганому районі. Так мало того, ще й складаються на оренду та комунальні послуги порівну, як сусіди! Мене це відверто шокувало! Як так можна?! Що за молодь така пішла?
Спробувала поговорити з Вірою, та розмови в нас не вийшло.
– Мамо, – закочує очі Віра, – у нас рівноправні партнерські стосунки.
– Це що ще таке? – Питаю.
– Ну ми обоє працюємо, значить, повинні двох вносити рівні частини в формування сімейного бюджету, розумієш?
– Ні.
Донька знову вдає, ніби говорить із середньовічною людиною.
– Мамо, поясню ще раз: в нас немає такого поняття, що раз я жінка – то винна біля плити все життя провести, а раз чоловік – то полює на мамонта. Це пережитки минулого. В нас є графік чергувань на кухні та прибирання квартири. Це всім підходить. Я не втомлююсь від постійного готування й Артем цінує мою працю, адже й сам повинен щось робити вдома. А те, що ми всі витрати ділимо навпіл – попереджує сварки стосовно грошей, адже кожен вклав однакову частину й все інше залишив собі на особисті витрати.
– А тебе не пригнічує те, що Артем твій свою власну квартиру здає чужим людям, поки ви в чужій живете, а гроші собі складає.
– Вважаю це цілком справедливим, – каже донька, – квартира його, нехай робить, як хоче. Якби в мене було власне житло, я б так само зробила, адже навіщо нам ці скандали, хто кого впустив до себе пожити?!
Віра подивилась на мене з докором. Я розумію, що це вона згадує, як я їхнього батька, коли той хильне зайвого, виганяла з хати, яка була записана на мене. Ну, вибачте, це інше. В наш час не такі порядки були, як у цього молодого покоління!
– Й, взагалі, мамо, – Віра махнула рукою, – яка тобі різниця, скажи, будь ласка, хто в нас за що відповідає й за які гроші ми живемо? Я щаслива – це головне. От й живи собі спокійно.
– Та як я можу жити спокійно, якщо обидві мої хоч, хоч й заміжні, але живуть гірше, ніж старі діви. Ви ж якщо розлучитесь, на вулиці залишитесь, дурні!
– А чому ми маємо розлучатись? – Здивовано подивилась на мене Віра. – Хіба щасливе сімейне життя залежить тільки від того, що в пари спільне майно?
– Ні, звичайно, але…
– У нас своє розуміння життя. Не ображайся, мамо…
Я не ображаюсь, просто зрозуміти не можу, як можна спокійно жити, знаючи, що в тебе не забезпечене майбутнє. Ви що скажете?
