Ранок зустрів мене тишею. Зазвичай Оксана, моя матір, будила мене лагідним голосом перед сніданком, але цього дня її не було. Я розплющив очі й зрозумів — вона пішла. Назавжди. Шафа порожнім проваллям дивилась, її старенькі черевики не стояли біля порога, а ліжко було акуратно складене в кутку. На кухонному столі лежала записка, самотня, як її серце. Я завмер, дивлячись на неї, і всередині щось тріснуло.
Стояв біля дверей будинку для літніх у богом забутому селі під Харковом, я стискав кулаки, щоб не затремтіти. Крізь брудне скло я побачив її — мою матір, постарілу, згорблену, самотню біля вікна. Колись я обрав нове життя з дружиною, відштовхнувши її, свою єдину, заради миттєвого щастя. Тепер біль від зради роз’їдав мене зсередини. Як я міг так вчинити з тією, що дала мені життя?
Батько покинув нас, коли я був дитиною. Він пішов, не озирнувшись, залишивши маму саму. Їй було лише тридцять, вона була гарна, сповнена сил, але замість нової сім’ї обрала мене. Їй пропонували заміжжя, обіцяли безбіден життя, але з однією умовою — відмовитися від сина. Вона відхиляла всі пропозиції, не вагаючись. Її вибір був я. Оксана працювала кондитером у місцевій пекарні, брала зміну за зміною, щоб оплатити наше скромне житло й моє навчання. Її руки, завжди червоні й опухлі від тіста, ніколи не знали спокою. Але вона не скаржилась. Ніколи.
Пам’ятаю, як вона поверталася з нічної зміни, ставила чайник і діставала теплу булочку. Іноді, коли затримували зарплату, вона дивилась, як я їм, і лише потім доїдала крихти. Я був замалий, щоб зрозуміти: вона боялася, що я залишусь голодним. Її любов була безмежною, жертовною. Вона заміняла мені увесь світ. «Я ніколи не вийду заміж, — казала вона, — щоб ніхто не посмів тебе образити». І я вірив, що з такою матір’ю мені ніхто інший не потрібен.
Дитинство моє було щасливим, попри всі нестатки. Мама не спала ночами, недоїдала, але завжди усміхалася. Все змінилося, коли пекарню закрили, а її пальці скрутив артрит. Кожен рух приносив їй біль, але роботу вона знайти не могла. Її, змучену хворобою, ніхто не брав. Я тоді закінчував школу і підробляв у місцевому магазині: прибирав, носив ящики, стояв за касою. Платили продуктами й дріб’язком, але я збирав на її ліки. Знав, як вона радіє моїм успіхам, і намагався вчитися краще за всіх. Закінчивши школу із золотою медаллю, я вступив до престижного університету у Харкові. Ми переїхали, сподіваючись на нове життя.
У місті все налагоджувалося. Я підробляв у кафе й на складі, грошей вистачало на їжу та невеличкі радощі. Нам дали кімнату в гуртожитку, і я намагався зробити мамине життя яскравішим: водив її до театрів, купував сукні, показував місто. Вона посміхалася, але я бачив, як біль у її руках не відпускав. Все було добре, поки я не зустрів її — дівчину, що перевернула моє життя.
Її звали Марія. Я познайомився з нею на другому курсі. Яскрава, зухвала, із заможної родини, вона здавалась мені недосяжною мрією. Друзі заздрили, що я зумів завоювати таку дівчину. Наші стосунки закрутили мене, і незабаром Марія запропонувала жити разом. Я не був готовий, але вона поставила ультиматум: або разом, або розлучаємось. Я погодився. Жити у неї ми не могли — її батьки були проти мене, сина простої пекарки. Залишалася лише наша кімната в гуртожитку.
Я не знайомив Марію з мамою. Мені було соромно. Моя матір, знеможена роками праці, і матір Марії — витончена пані з ідеальним манікюром. Я розумів, що вчу підло, але не міг інакше. Я наважився на розмову з мамою, знаючи, що збираюсь зробити. Я збирався вигнати її.
— Мамо, я зустрів дівчину. Будемо жити разом, — почав я, уникаючи її погляду.
— Сину, я так за тебе рада! Коли познайомиш нас? — її голос тремтів від радості.
— Не зараз, мам. А де ти будеш жити?
Вона завагалась. Я бачив, як її обличчя похмурішало.
— Я… повернусь у наше село. Поживу у тітки Катерини, — тихо відповіла вона.
— Але надовго? І безкоштовно? — давив я, хоч знав, що тітка Катерина, самотня й зла, навряд прийме її.
— Не хвилюйся, сину. Тітці Катерині однаково, їй потрібна компанія. А ти збирай гроші, добре харчуйся, дбай про свою дівчину.
Я бачив біль у її очах, але любов до Марії засліпила мене. Я відправив маму в нікуди, знаючи, що в неї немає ані грошей, ані здоров’я. Я ліг спати, а вранці її вже не було. Вона пішла тихо, залишивши записку:
«Олеже, не переймайся за мене. Я й не помітила, як ти виріс. Знаю, тобі соромно за мене,— серце.
