Пісня зимового парку: нова глава життя
Оксана Іванівна натягнула теплу кожушанку, загорнула свою крихітну онуку Софійку й вирушила з нею на прогулянку в засніжений парк на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з візочками, їхній сміх і розмови зливались із шелестом снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута в ковдринку, миттєво заснула на свіжому повітрі. Оксана Іванівна занурилася в спогади про свою молодість, про те, як сама виростила сина Романа. Вона так глибоко пірнула в думки, що не одразу почула дитячий плач. Спочатку їй здалося, що це Софійка, але ні – онука мирно спала. Неподалік стояв чоловік із візком, розгублено озираючись. Побачивши Оксану, він благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Що мені робити?
Оксана завмерла, вражена його словами.
***
Коли Марійка й Роман одружилися, свекруха одразу поставила умову:
– Тепер ви самі по собі, за себе відповідаєте. Я тебе, сину, виростила, вивчила. Хочу пожити для себе, мені всього сорок п’ять. Та й вам треба звикнути одне до одного. Тож із онуками не поспішайте!
– Отаке заявила твоя мама, прямо образливо, – насупилася Марійка.
– Та не переймайся, вона у мене добра, просто сама мене виховувала, – усміхнувся Роман. – Нещодавно з подругою жартувала, що вони знову як молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. На екскурсії їздять, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І як успіхи? – скептично запитала Марійка.
– Поки ніяк. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди ходити перестали. А на екскурсіях самі жінки! Але не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, із онуками допоможе, – обійняв дружину Роман.
Жили вони поки в Оксани Іванівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після – то в театр, то на зустріч із подругами. По вихідних теж зникала. Молоді господарювали самі.
Марійка хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Оксана Іванівна лише усміхнулася:
– Швидко ви, ну що ж, раз вирішили, так тому й бути!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
– Я завжди хотіла доньку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!
Правда, спочатку Оксана в турботах про Софійку не брала участі, ніби боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, у вихідні почувалася вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Софійкою гуляють, – якось сумно сказала Марійка Роману, не встигши приготувати вечерю. Софійка цілий день капризувала – різалися зубки.
Роман, з дитинства привчений матір’ю до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині й заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона бабуся! Добре, хоч візок подарувала, іноді із Софійкою грає. А ось у моєї подруги Даринки мама з роботи біжить, одразу дочку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилася Марійка.
– Ми молоді, справляємось. А мама втомлюється на роботі. І даремно твоя Даринка так маму навантажує, – засміявся Роман. – Мама нас попереджала!
Але наступних вихідних вони все ж попросили Оксану Іванівну погуляти із Софійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилася.
Оксана наділа кожушанку, тепло загорнула маля – на вулиці випав перший сніг, але сонце сяяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли по хрустким доріжкам. Молоді мами й тата з візочками посміхалися одне одному, а Софійка, забаюкана свіжим повітрям, заснула.
Оксана йшла, занурена в спогади. Вона виховувала Романа сама. Батьки жили в селі й не допомагали, осуджуючи її за невдалий шлюб. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягнула сама. Колишній присилав аліменти через раз, але все, що в неї було, йшло на сина. Для себе – найдешевша їжа, аби не голодувати. Коли Роман підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Оксана й досі любила смачно поїсти – відлуння тих голодних років.
Раптом її вирвав із думок дитячий плач. Вона здригнулася, подумавши, що це Софійка, але онука мирно спала. Неподалік чоловік відчайдушно гойдав візок, з якого лунав рев. Він обернувся, побачив Оксану й благаюче промовив:
– Жінко, допоможіть! Я вперше із онуком гуляю, не знаю, що робити!
Оксана завмерла, не вірячи вухам. Їй приємно було, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустушку. Поправила –Молода бабуся Оксана Іванівна з ще більшою ніжністю пригорнула до себе Софійку, розуміючи, що саме онука подарувала їй нове щастя.
