Мені 47, але я вже не відчуваю радості від життя…
Жінки справді працюють не одну, а дві зміни. Спочатку — на роботі, потім — вдома. Ми тягнемо все на собі, намагаємось посміхатися, бути бадьорими, впоратися з усім — з дітьми, з побутом, з батьками, з нескінченними клопотами. Але потім настає момент, коли просто ламає. Навіть якщо за віком ти ще не бабуся, сил вже немає ні на що. Всередині ніби випалено. Як кажуть — «вигоріла».
Іноді думаю: може, пенсію недарма вигадали? Але чому так пізно? І як на неї виживати, якщо навіть на зарплату ледве вистачає, а відпочити від цієї гонитви хочеться вже зараз…
Читала чимало історій про те, як жінки на пенсії «розкриваються»: вчать мови, подорожують, займаються спортом, знаходять нові знайомства, хобі, навіть кохання. Але звідки в них сили? Я щиро не розумію.
Мені 47. У мене чудова сім’я. Двоє синів. Але я нічого більше не хочу. Серйозно. Просто не хочу. Не радію ранку, не будую планів, не мрію. Єдине, про що думаю вранці — як дотягну до вечора. Може, це наслідки пізнього материнства. Першого сина народила в 35, другого — у 39. Зараз одному дев’ять, інший — майже підліток. А я почуваюся старою.
Ранок починається з бігу — сніданок, зібрати до школи, перевірити рюкзаки, потім робота. Працюю в продажах — дзвінки, зустрічі, презентації, договори, фінанси в гривнях, постійне спілкування. Навіть коли робочий день закінчується, я не відпочиваю — на зв’язку 24/7, бо страшно втратити клієнта. Можуть подзвонити ввечері, о дев’ятій, о десятій — і я підбіжу, відповім, адже раптом це важливо…
А потім — домашні клопоти: перевірити уроки, закинути прання, приготувати вечерю, підготувати одяг на завтра, відписати в шкільному чаті, де щодня — десятки повідомлень. Хтось щось забув, хтось збирає гроші, комусь треба принести папір, хтось організовує екскурсію. Треба бути в курсі всього. Все на мені.
Не пам’ятаю, коли в мене був справжній відпочинок. Є відпустка — два тижні на рік. Але вона йде на розбір завалів: щось оформити, щось вирішити, комусь допомогти. Після неї повертаюся на роботу втомленішою, ніж була.
Чоловік у мене є. І він старається, правда. Він не з тих, хто лежить із пультом. Допомагає — і по дому, і з дітьми. Але глобально це не рятує. Бо головне — тримати все в голові. Пам’ятати про все. Відчувати постійний внутрішній блокнот із сотнею пунктів «на завтра».
А в голові — лише тривога. Втома. І постійно не вистачає грошей. Ми не бідні, але й не заможні. Звичайна сім’я. Не мріємо про швейцарські курорти. Навіть поїздка до озера здається розкішшю. Все дорого. Все через силу.
На себе часу немає. Є ще літні батьки. Вони не можуть посидіти з онуками — здоров’я не те. Допомагаю їм, коли виходить. Всередині — почуття провини. Ніби я всім потрібна, але себе вже немає. До речі, іноді батьки виглядають бадьорішими за мене. А я намагаюсь не показувати, як важко. Прикидаюся, посміхаюся. Але всередині — пустота.
Чому я така? Чому інші жінки щасливі, живуть у задоволенні, їздять у подорожі, дбаються, сміються, діляться світлинами з відпочинку? А я — ніби попереду. Не вмію відпочивати. Не вмію жити. Все ніби проходить повз.
Скажете — треба дати собі відпочити. Але коли? У вихідні теж купа справ. Коли це закінчиться? Не знаю. Може, це я не така. Може, інші просто знайшли свій шлях. А я… я просто втомилася. Надто втомилася.
У вас таке буває? Чи це лише в мене так?
