Мені шістдесят. Живу сама. Такої старості я точно не чекала.
У мене двоє дорослих, розумних і красивих дітей — син і донька. П’ятеро онуків різного віку, усі живуть у Києві. Але попри таку велику родину, кожне свято зустрічаю сама. І не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї пустки. Нам вистачало одне одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво, без метушні, без галасу, але з теплом, усмішками і якоюсь особливою щирістю. Він був моєю опорою, стіною, на яку можна було спертися у будь-яку мить. А коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все більш оглухою.
Найважче — у грудні. Час, який мав би бути сповненим світла, дитячого сміху, запахом меду та хвойних гілок, для мене обертається холодним нагадуванням, що я самотня. Мої діти… вони дзвонять. Інколи. Бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання приходить другого, а то й третього січня. А я все одно посміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помічаю запізнення. Ніби все гаразд.
Але в глибині душі розумію — я більше не потрібна. Ні як жінка, ні як мати, ні як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А ж колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Жила їхнім життям. А тепер їхнє життя йде повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої турботи. Але чому в цих турботах немає місця для мене? Чому кожен раз, коли запрошую їх на Святвечір чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже плани»? А я ж не прошу багато — лише один вечір за спільним столом, де могла б спекти улюблені пампушки, зварити узвар, накрити, як у ті щасливі роки.
Я завжди мріяла, що з віком мій дім наповниться голосами, дитячим сміхом, шелестом обгорток, запахом медових пряників і дзвоном тарілок. Уявляла, як готуватиму свої страви, втомлюватимуся, бурчатиму на галас, але в душі відчуватиму себе справжньою. Потрібною.
Але цього не сталось. І з кожним роком усвіІ з кожним роком це усвідомлення стає все гіркішим.
