«Мені 67, і я сама в цьому світі. Благаю дітей забрати мене до себе, але вони відмовляються. Не знаю, як існувати далі…»
«Мені 67, і я сама. Чоловік давно пішов у вічність, а ця порожнеча давить на серце кожного дня. Діти відмовляються жити зі мною. Як виживати в цій тиші?» У розкішних містах, де горить Львів, самотність стає важким каменем на душі. Натовпи чужих облич на вулицях не розвіють журби, особливо для тих, хто вже побачив стільки змін.
Сьогодні ми говоримо про самотність у літах і слухаємо думку психолога. Можливо, ця розмова стане іскоркою для когось.
«Мені 67, я живу в маленькій квартирі на околиці Львова. Чоловіка немає вже багато років. Я все ще працюю, бо лише робота рятує мене від нудьги. Але останніми роками життя — як сон наяву: нічого не тішить, все сіре, наче під дощем.»
«У мене немає захоплень, і я навіть не шукаю. Здається, я вже занадто стара для такого. Пропонувала синові із сім’єю — у нього троє дітей — переїхати до мене, але невістка відмовила. Мабуть, їй не хочеться ділити дах із старою жінкою.»
«Думала оселитися в доньки, але в неї власне життя, і вона теж не бажає, щоб я була поряд. Хоча вони завжди зустрічають мене з радістю: готують вечерю, варять каву, слухають мої оповідки. Але чим частіше я у них, тим важче повертатися до порожньої хати. А треба…»
Оленка, наша героїня, блукає в колі без виходу. Її життя, навіть у 67, не має бути таким похмурим. Єдина надія — що вона почала думати про зміни, шукати шляхи з цього лабіринту. Це вже крок.
«Відсутність інтересів, а ще гірше — байдужість до них, можуть бути ознаками депресії. Оленці варто звернутися до лікаря чи психолога», — радить фахівець.
За словами психолога, 67 років — ще не кінець. Справа не в тому, що діти не хочуть жити з матір’ю. Вони мають свої оселі, свій ритм. Змушувати їх — не вихід.
«Оленці треба відпустити думку, що щастя — лише поруч із дітьми. Вона може змінити все сама. Подивись навколо: у Львові стільки подій, можна піти туди, де ніколи не була, знайти нових знайомих. Нові враження — це те, чого їй зараз бракує», — каже психолог.
Мабуть, він правий: Оленці варто подивитися на свої дні інакше. Якщо діти зайняті своїм, не треба їх силкувати. Тим більше, що вони люблять її. Чому б не спробувати наповнити свої дні кольорами?
У літах, коли ще є сили, можна здійснити те, про що мріялося колись. Хтось починає вишивати, хтось йде на співи, а хтось навіть їде у мандри. Найгірше, коли дні стають однаковими: телевізор, лікарня, магазин… Таке життя лише поглиблює самотність.
Сьогодні можливостей — море, і нерозумно ними не скористатися. Дехто знаходить кохання, маючи онуків, інші відкривають для себе щось нове вже на пенсії.
Але багато залежить і від молодших. Діти та онуки можуть допомогти близькій людині не втратити інтерес до світу. Інколи досить простого знаку уваги: дзвінка, запрошення на вечерю чи спільної прогулянки. Це може стати рятівним кругом.
