Отже, мені сімдесят. Я самотня, як та сосна в полі. Дочка мене вже вважає за тягар.
— Доню, приїдь увечері… Без тебе мені важко, — благаю її.
— Мамо, ну коли встигати? У мене робота! Втомилася вже від твого скигління. Та ладно, приїду…
Я не витримала — розплакалася. Боляче, дуже боляче. І раптом згадались ті безсонні ночі, роки, коли я сама тягла все на собі, щоб виростити її, мою Оленку. Віддала їй усе. І де ж подяка?
Мабуть, я сама винувата. Занадто балувала, занадто все їй дозволяла. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою. Та Олена влаштувала такий скандал, що довелося розійтись, хоча серце розривалось.
Тепер мені сімдесят. Я зовсім сама. Хвороби, ноги ледве ходять. А моя єдина донька… уже двадцять років у шлюбі, і, схоже, їй простіше вдавати, ніби матері у неї нема. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу я їх тільки на фото. Чому? Навіть не знаю…
— Ну, і що цього разу? — сердито кинула Олена, заходячи в хату.
— Прописали уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…
— Що, тепер я щодня сюди маю мчати? Мамо, ти знущаєшся?!
— Оленко, я не можу вийти — на вулиці ожеледь…
— А платити мені будеш? Я не на волонтерстві! Безкоштовно возитися не збираюся!
— Грошей у мене нема…
— Ну тоді бувай, мам. Шукай когось іншого!
Зранку я вийшла за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи й витираючи сльози. Ніколи не думала, що діжду такого…
— Бабусю, проходьте без черги… Вам погано? Ви плачете?
Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася біля мене в коридорі, поклала руку на плече.
— Ні, дитинко, я плачу зовсім не через біль…
Так ми й розбалакались. Я, наче на сповіді, вилила їй душу. Бо більше ні з ким було поговорити. Її звали Соломія. Виявилось, вона живе у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити: приносила їжу, допомагала по господарству.
А на день народження прийшла лише вона. Тільки Соломія.
— Не могла не привітати вас у такий день. Ви так нагадуєте мені мою маму… Мені так тепло з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.
Тоді я зрозуміла — вона стала ріднішою, ніж власна донька. Ми гуляли, їздили за місто, святкували разом. Вона піклувалася про мене, як рідна.
Довго думала, але все ж вирішила — переписала хату на Соломію. Вона спершу навіть не хотіла, відмовлялася. Та я наполала. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені дарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро заради вигоди.
Згодом вона забрала мене до себе — мені вже важко було самій. Хату ми продали, щоб Олена пізніше не судилася з нею.
І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла з погрозами, кричала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, розраховувала на хату, а я її «підвела». Тоді чоловік Соломії став біля дверей і тихо, але твердо сказав:
— Ідіть. І більше не повертайтеся. Вам тут не раді.
Отак… Чужі люди виявилися ріднішими за власну дитину. І боляче, і соромно, і страшно від того, як легко губиться людяність. Але якби мені знову дали вибір — я б знову обрала Соломію. Бо вона — моя родина. Справжня.
