Мені зараз сімдесят. Я сама, як та сосна в полі. Дочка вважає мене тягарем.
— Донечко, приїдь увечері… Без тебе мені не впоратися.
— Мамо, у мене робота по горло! Набридли твої скарги. Гаразд, приїду…
Я не витримала — заплакала. Так боляче, так образливо. І раптом згадались ті безсонні ночі, довгі роки, коли я одна тягла весь тягар, щоб виростити її, мою Оленку. Віддала їй усе життя. І це їй вдячність?
Може, я сама винувата. Занадто її пестила, у всьому поступалась. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Та Оленка влаштувала такий скандал, що довелося з ним розійтись, хоча серце кривавилось.
Тепер мені сімдесят. І я зовсім одна. Купа хвороб, ледве пересуваюсь. А моя єдина донька… уже двадцять років у шлюбі, і, здається, їй легше, ніби матері в неї й нема. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу їх лише на фото. Чому? Навіть не знаю…
— Ну і що в тебе цього разу? — злісно кинула Оленка, заходячи в хату.
— Мені призначили уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…
— Що, тепер я щодня сюди маю їздити? Мамо, ти знущаєшся?!
— Оленко, я не можу вийти — на вулиці ожеледиця…
— А платити мені будеш? Я ж не за так працюю! Кожен раз їздити безкоштовно — дякую, не хочу!
— У мене немає грошей…
— Ну тоді бувай, мам. Шукай когось іншого!
Вранці я вийшла з дому за дві години до прийому, щоб встигнути до поліклініки. Повільно йшла вздовж дороги, важко дихаючи і витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…
— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?
Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилась біля мене, поклала руку на плече.
— Ні, дитино, я плачу зовсім з іншої причини…
Так ми й розговорились. Я, як на сповіді, вилила їй душу. Бо більше нікому було розповісти. Її звали Настя. Виявилось, вона живе у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала приходити до мене, приносила продукти, допомагала по господарству.
А на день народження прийшла лише вона. Тільки Настя.
— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… На душі так тепло, коли я поряд з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.
І тоді я зрозуміла — вона стала мені ближчою, ніж рідна дочка. Ми гуляли разом, їздили за місто, святкували. Вона піклувалась про мене, як рідне.
Довго думала, але зважилась — я переписала хату на Настю. Вона спочатку навіть не хотіла, відмовлялась. Та я наполягла. Це була моя подяка за тепло, яке вона мені дарувала. Я знала — вона не з тих, хто робить добро заради вигоди.
З часом вона забрала мене до себе — мені вже було важко жити самій. Мою хату ми продали. Щоб потім Оленка не судилась із Настею.
І знаєте, донька згадала про мене лише через рік. Прийшла з образами та погрозами. Кричала, що я зрадниця, що бажає мені смерті. Мабуть, розраховувала на хату, а я її «розчарувала». Тоді чоловік Насті став біля дверей і тихо, але твердо промовив:
— Ідіть. І більше не повертайтесь. Вас тут не чекають.
Ось так… Чужі люди виявились ближчими, ніж рідна дитина. І боляче, і соромно, і страшно від того, як легко губиться людяність. Але якби мені знову дали вибір — я б знову обрала Настю. Бо вона — моя сім’я. Справжня.
