Мені вже тридцять. Тридцять років — вік, коли в когось вже діти та кредит на квартиру, а в мене — ні свободи, ні власного простору, ні права на власну думку. Бо поряд мама. Мама, яка не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя провина. Я так і не навчилася казати «ні».
Мій батько зник з нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — мовчання, наче його ніколи не існувало. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До садка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Ми жили з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачкою фортепіано, але на роботу вийшла, тільки коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, охороняла від усього світу. Впала — значить, більше ніколи на вулицю. Захворіла — жодної порції морозива. Будь-яка дрібниця ставала катастрофою. Крок убік — паніка. І я звикла.
Я закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачкою фортепіано — як мама. У дитинстві в мене майже не було друзів. Мама забороняла спілкуватися з кимось — всі були «негідними». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книжки. Я жила, як героїня зі старовинного роману, тільки без балу та залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навколо лише «поважні жінки», жодних «поганих компаній». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.
П’ять років тому він з’явився — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, біля дому стояла швидка. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її відвезли з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула лють. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше не виберешся ніколи».
Я не відповідала на мамині дзвінки — лише писала, що все добре. Вона приходила до мене на роботу, влаштовувала сцени, потім знову опинилася в лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, яке з тих пір сидить у мені, немов скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того моменту все завмерло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо до санаторію, обідаємо удвох у вихідні. В мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найгірше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію обрати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає…
