Мій чоловік, Дмитро, постійно дорікає мені за те, що я не готую вишукані обіди, як дружина його товариша Ігоря. Марічка — неймовірна жінка та справжній кулінарний талант. Я не заперечую, вона готує чудово, але це забирає купу часу. Кухня для неї — це пристрасть, місце, де вона творить з ранку до вечера. А я? Я розриваюся між роботою, дитиною та будинком, а його слова ранять, ніж ножі.
Марічка зараз у декреті, і її життя — мрія кожної матері. Її батьки, хоч і розлучені, обожнюють онука і охоче забирають його зранку. Бабусі та дідусі по черзі гуляють з коляскою, годують малюка, а ввечері привозять його додому. Марічка прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї є цілий день, щоб створювати кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає, не турбує — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові рецепти, і кожен вечір у них на столі щось незвичайне. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.
Але Дмитро цього не розуміє. Він дивиться на Марічку і бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона в декреті, з дитиною, а все встигає! — кидає він мені. — А ти готуєш на швидку руку, одне й те саме». Його слова болять, як ляпаси. Звідки мені взяти п’ять-шість годин на день для готовки? Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Соломію з садочка. Додому ми приходимо близько сьомої. Я стараюся приготувати щось швидке: деруни, курячу запіканку, вареники зі сметаною. Це їжа, яка рятує нас від голоду, але для Дмитра вона — привід для глузувань.
Якби я почала готувати складні страви, як Марічка, вечеря була б готова опівночі, а сім’я лягала б спати голодною. Але чоловік цього не бачить. Він тільки й твердить: «Марічка кожен раз вигадує для Ігоря щось нове, а тобі, мабуть, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить як звинувачення в моїй неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби у Марічки був звичайний декрет — коли немає часу навіть у душ сходити — вона б теж гріла магазинні пельмені, а Ігор їв би їх без нарікань.
Я рада за Марічку та Ігоря. Вона молодець, що не лежить на дивані, а творить на кухні, тішать чоловіка. Але мені боляче, що Дмитро постійно порівнює мене з нею. Ніби не помічає, як різняться наші життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Соломією до садка. Марічка в декреті, і завдяки родичам у неї є цілі дні для себе. Звісно, у неї більше часу! Я б теж хотіла декрет, як у неї, але наші батьки не прагнуть сидіти з онукою. Вони люблять Соломію, але проводити з нею весь день не готові.
Дмитро не замовкає. «Хоча б у вихідні могла б приготувати щось особливе», — буркоче він. Невже я не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я працюю, а потім маю весь кінець тижня стояти біля плити, щоб задовольнити його вибагливість? Іноді здається, що він шукає привід для розлучення. Невже він дійсно не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи спеціально хоче мені нашкодити? Я втомилася доводити, що роблю усе можливе. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Марічку, а свою дружину, яка з усіх сил тримає сім’ю на плаву.
