Сьогодні знову почула від чоловіка те саме… Мій Дмитро постійно дорікає мені, що я не готую вишукані страви, як дружина його приятеля Івана. Марічка – справжня чарівниця на кухні. Не заперечую, вона вміє вражати, але на це йде купа часу. Для неї кухня – храм, де вона творить від ранку до ночі. А я? Рвусь між роботою, дитиною та домашніми клопотами, а його догани – ніби ножі в серце.
У Марічки зараз декрет – мрія кожної мами. Її батьки, хоч і розійшлися колись, обожнюють онука і з радістю забирають його зранку. Дідусь і бабуся змагаються, хто більше погуляє з коляскою, нагодує малюка, а ввечері привозять додому. Марічка прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирається. В неї цілий день на кулінарні магії. Ніхто не відволікає – справжня свобода. Вона експериментує, і кожен вечір у них на столі щось незвичайне. Її сім’я дає їй цю можливість, і я щиро заздрю.
Та Дмитро цього не бачить. Він дивиться на Марічку і бачить ідеал, до якого, на його думку, я маю стремити. «Вона в декреті, з дитиною, а все встигає! – кидає він мені. – А ти готуєш наспіх, те саме». Його слова ранять, ніби удари. Де мені взяти п’ять годин на день для готовки? Я працюю, а ввечері забіраю нашу доньку Софійку з садочка. Додому приходжу о сьомій. Стараюся зробити щось швидке: картоплю з цибулею, курочку з духовки, макарони зі свіжим салатом. Ця їдя рятує нас від голоду, але для Дмитра це привід для глузувань.
Якби я почала готувати такі складні страви, як Марічка, вечеря б готувалася опівночі, а сім’я лягала б спати голодною. Але чоловік цього не розуміє. Лише твердить: «Марічка кожен раз балує Івана чимось новим, а тобі, схоже, байдуже». Його захоплення її талантами лунає як докір моєї неспроможності. Втомилася виправдовуватися. Якби в Марічки був звичайний декрет – коли навіть у душ встигнути важко – вона б теж варила магазинні пельмені, а Іван їв би їх без нарікань.
Я щаслива за Марічку й Івана. Вона – молодець, що не лежить на дивані, а розкриває свій талант. Але мені боляче, що Дмитро постійно порівнює мене з нею. Наче не бачить, як відрізняються наші життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Софійкою. У Марічки – декрет, і завдяки батькам у неї цілі дні лише для себе. Звісно, в неї більше часу! Я б теж хотіла такий декрет, але наші батьки не поспішають нянчити онуку. Люблять її, але проводити весь день з нею – не для них.
Дмитро не вгамується. «Хоч у вихідні могла б приготувати щось особливе», – бурчить він. А я що – не людина? Я не маю права на відпочинок? П’ять днів я працюю, а потім маю весь вікенд стояти біля плити заради його примх? Іноді здається, що він шукає привід для розлучення. Невже він справді не розуміє, наскільки несправедливі його слова? Чи спеціально хоче зробити мені боляче? Втомилася доводити, що роблю все, що можу. Хочу, щоб він нарешті побачив мене – не Марічку, а свою дружину, яка вибивається з сил, аби тримати нашу сім’ю на плаву.
