З Дмитром ми одружилися три роки тому. На весілля батьки наче подарували нам квартиру. Тільки це було все показово, насправді житло оформлене на мою свекруху.
Дітей ми поки що не маємо і тепер я розумію, що це тільки на краще. Десь з рік ми прожили з Дмитром у злагоді та спокої, допоки мама чоловіка не почала ходити в гості ледь не щодня.
Людмила Миколаївна почала розповідати, як правильно вести хатні справи й дорікати тим, що я не росла в місті й не знаю що до чого.
Я дійсно росла у селі, та побут я добре веду, не боюсь працювати як на роботі, так і вдома. Тож, з частими візитами свекрухи, ми з Дмитром почали сваритися. Постійно щось було не так.
Так тривало майже два роки. В нещодавно я, на думку чоловіка, поклала не туди рушник. Я не витримала та відповіла, що мені набридло слухати постійно якісь незрозумілі зауваження.
-Щось не подобається? Збирай речі! – відповів тоді Дмитро.
-Добре, завтра зберуся, – відповіла тоді я.
-І куди ти підеш? У село до мами? Кому ти така потрібна, селючка! Ти від мене нікуди не подінешся.
Після цих слів я той час же зібрала необхідний одяг та косметику і викликала таксі.
Доїхавши до вокзалу придбала квиток на ранок. Доведеться провести цілу ніч в очікуванні потягу. Та нічого, впораюся, головне, що ніхто більше мені поганого слова не скаже.
Дмитро услід мені не дзвонив. Мама ж моя, звісно, чекала на мене, хоча й дуже засмутилася. Вона навіть має надію, що ми помиримося. Та я впевнена – більше до чоловіка не повернуся!
