Мій чоловік, якого я ще не встигла пізнати, приїхав до нас на службу.

Мій поки що чоловік родом із іншого міста. Давним-давно його відправили до нас на строкову службу. Відслуживши, він не повернувся додому, а осів тут. Під час армії він познайомився з дівчиною, і після дембеля вони почали жити разом.

Але в них не склалося — розійшлися. Андрій зняв квартиру і продовжив працювати. Додому його кликали — там були мати, два брати та сестра, усі старші, але він не поїхав.

Ми з Андрієм познайомилися сім років тому. У мене — стара мама, я — пізня дитина. І залишити маму я ніяк не могла. Андрій із цим погодився і переїхав жити до нас. Але прописати його мама відразу відмовила. Так він і жив із чужим штампом у паспорті.

Окрім мами, у мене є донька від першого шлюбу — Олеся, або Леся, як ми її називаємо. Зараз їй дев’ять.

Через рік спільного життя ми розписалися, без усякого весілля. У Андрія тоді були проблеми зі здоров’ям, тому він не працював. Грошей на свято не було, та й не хотіли ми розкошів.

Поки Андрій сидів вдома, він зробив ремонт у маминій квартирі. Ми з матір’ю — вона з пенсії, я із зарплати — давали йому гроші на матеріали, а він все переклеював і перекладав власноруч. Змінили шпалери, міжкімнатні двері, переклали плитку на кухні та у ванній. Ще поставили натяжну стелю, але це вже робили спеціалісти.

Мама з Андрієм ладили, сварок у них не було. Андрій — у одній кімнаті, мама — вечорами та у вихідні з онукою. Я працювала за графіком два через два, але рідко мала вихідні — брала додаткові зміни, щоб прогодувати сім’ю.

Окрім зарплати, у мене були аліменти. Але ці гроші йшли виключно на Олесю. Частина — на одяг, садочок, потім школу, форму, підручники та гуртки. Іншу частину я відкладала доньці на майбутнє — на навчання чи невелике житло. Колишній чоловік не скупився, тому до її повноліття мали б накопичитися достатні кошти.

Треба сказати, Андрій майже не спілкувався з Лесею. Я не перекладала свою дитину на нього. У неї є свій тато, який проводить із нею час. Тому я й не наполягала на тому, щоб вони зблизилися.

Ось, власне, і вся передісторія. Спільних дітей у нас немає — я не хотіла.

А місяць тому сталося непорозуміння. Андрій (він влаштувався на роботу півроку тому) одного вечора зібрався кудись. На моє запитання — куди, відповів:
— Сестра з племінником приїжджають, треба зустріти.

Я подумала, вони зупинилися у знайомих чи зняли готель. Уявити, що Андрій привезе їх до нас, я не могла. Але він привіз.

Разом із чоловіком у квартиру увійшли білява жінка років сорока з хлопцем вісімнадцяти років і сказала:
— Я — Ганна, а це — Микола, мій син.

Андрій, ніби так і треба, запросив їх увійти, а сам пішов до машини за валізами. Я посадила гостей пити чай і покликала чоловіка на розмову.

— Ганну кинув чоловік. Їй ніде жити, тому я запросив їх до нас, — поставив мене Андрій перед фактом.
— Чому ти не запитав моєї думки? Це — мамина квартира, треба було і з нею порадитися. До того ж, де вони житимуть?

У нього все виявилося просто. У мами трикімнатна квартира. В одній кімнаті — мама, в іншій — ми з Андрієм, у третій — Олеся. Тепер я мала переїхати до мами разом із донькою. У кімнаті Олесі поселився б Микола, а Ганна жила б із Андрієм.

Ми посварилися. Чому Микола не міг жити разом із матір’ю в одній кімнаті? Але Андрій стояв на своєму.

Мама не зраділа гостям. Вона чітко дала зрозуміти, що вони тут — максимум на пару днів. Ще й додала: «Треба було запитати, чи я вже не господиня?» Андрій розлютився:
— Та я з вашого занепалого житла конфетку зробив! Будете вигавчуватися — подам до суду, щоб мені виділили частку!

Мама була в шоці, у неї підскочив тиск. Я почала сперечатися з чоловіком, але він наполягав на своєму, погрожуючи рознести ремонт — зірвати плитку та шпалери.

Ми з мамою та Олесею ночували разом. Микола спав у кімнаті доньки, а Андрій — із «сестрою», як і хотів. Ситуація мене приголомшила. Скільки років не працював, а тепер уявив себе великим господарем — жах!

Вранці, поки Андрій спав, я знайшла у соцмережі його справжню сестру — Ганну. Те саме ім’я, прізвище, син Микола. Але люди — різні. Істинна сестра Андрія — 35-річна брюнетка, мама 14-річного хлопчика. Її сторінка була наповнена фото із чоловіком та статусами про любов до сім’ї. Виникало запитання — кого ж мій чоловік привіз? Відповідь напрошувалася сама — коханку.

Тут я остаточно збожеволіла. Першим поривом було влаштувати сцену. Але я стрималася. Відправила Олесю до школи, наказавши після уроків зайти до подруги і чекати мого дзвінка. Потім ми з мамою зібралися та поїхали до юриста. Консультація щодо можливості виділення частки Андрію нас заспокоїла — поЯ зібрала його речі, кинула у двері й сказала: “Ти більше ніколи не переступиш цей поріг”.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Мій чоловік, якого я ще не встигла пізнати, приїхав до нас на службу.
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.