Мій поки що чоловік родом з іншого міста. Колись давно його відправили до нас на строкову службу. Відслуживши, він не повернувся додому, а осів тут. Під час армії він познайомився з дівчиною, і вони почали жити разом.
Та не склалося — розійшлися. Тарас зняв квартиру й продовжив працювати. Додому його кликали — там у нього мама, два брати й сестра, усі старші, але він не поїхав.
Ми з Тарасом познайомилися сім років тому. У мене — стара мама, я — пізня дитина. І кинути маму я не могла за жодних обставин. Тарас із цим погодився й переїхав до нас. Прописати його мама відмовила одразу, тож він жив із неоформленим місцем проживання.
Окрім мами, у мене є дитина від першого шлюбу — донька Софійка, або просто Соня, як ми її називаємо. Їй зараз дев’ять.
Через рік спільного життя ми розписалися. Просто так, без весілля. У Тараса тоді були проблеми зі здоров’ям, тому він не працював. Грошей на урочистість не було, та ми й не хотіли щось розкішне.
Поки чоловік сидів вдома, він зробив ремонт у маминій квартирі. Ми з мамою — вона з пенсії, я з зарплати — давали йому гроші на матеріали, а він все переклеював і перекладав власними руками. Обої, міжкімнатні двері, плитка на кухні й у ванній — у нас санвузол суміщений. Додатково зробили натяжну стелю, але це вже майстри робили.
Мама з Тарасом ладили, сварок у них не було. Він — у одній кімнаті, мама — з онукою ввечері та на вихідних. Я працювала за графіком два через два, але вихідні були рідко — я брала якомога більше змін, щоб прогодувати родину.
Окрім зарплати, у мене був ще один дохід — аліменти. Але ці гроші йшли тільки на доньку. Одна частина — на одяг, дитячий садок, потім — школу, форму, підручники й гуртки. Другу я відкладала Соні на майбутнє — на навчання або невелике житло. Колишній чоловік не жадібничав, тож до її повноліття має накопичитися.
Тарас майже не спілкувався з Сонею. Я нікля не навішувала свою дитину на нинішнього чоловіка. У неї є свій тато, який і так проводить з нею час. Тож на якомусь «зближенні» я не наполягала.
Ось, власне, і вся передісторія. Спільних дітей у нас нема — я не хотіла.
А місяць тому трапилась історія. Тарас (він влаштувався на роботу півроку тому) звечора кудись зібрався. На моє запитання — куди, відповів:
— Сестра з племінником приїжджають, треба зустріти.
Я подумала, вони зупиняться у знайомих або знімуть готель. Уявити, що Тарас привезе їх до нас, я не могла. Але він привіз.
За ним у квартиру увійшли білява жінка років сорока з хлопцем 18-19 років і сказала:
— Я — Мар’яна, це — Кирило, мій син.
Тарас, ніби так і треба, запросив їх у кімнату, а сам пішов до машини за валізами.
Я посадила гостей чаювати й покликала чоловіка поговорити.
— Мар’яну кинь чоловік. Їй нема де жити, тому я запросив їх до нас, — поставив мене Тарас перед фактом.
— Чому ти не запитав моєї думки? Це — мамина квартира, треба було й з нею порадитися. І де вони будуть жити?
У Тараса все було просто. У мами — трикімнатна. В одній кімнаті — вона, в другій — ми з ним, у третій — Соня. Отже, я маю переїхати до мами разом із донькою. У кімнату Софійки заселиться Кирило, а Мар’яна буде жити з Тарасом.
Ми посварилися. Чому Кирило не може жити з мамою в одній кімнаті? Але Тарас стояв на своєму.
Мама не зраділа гостям. Вона чітко дала зрозуміти, що вони тут — максимум на пару днів. Ще й висловила Тарасові невдоволення: «Треба було запитати, чи я вже не господиня?»
Чоловік розлютився:
— Та я з вашого занедбаного гнізда цукерку зробив! Будете вилазити — піду до суду, щоб мені частку виділили!
Мама була в шоці, у неї навіть тиск підскочив. Я почала сперечатися, але він наполягав, погрожуючи розібрати ремонт — здерти плитку й обій.
Ми з мамою й Сонею ночували разом. Кирило спав у дитячій, а Тарас — із «сестрою», як і хотів.
Вранці, поки чоловік спав, я знайшла у соцмережах (спеціально зареєструвалася, раніше не користувалася) його справжню сестру — Мар’яну. Ім’я, прізвище, ім’я сина — збігалися. Але люди були різні. Справжня сестра Тараса — 35-річна брюнетка, мама 14-річного Кирила. На її сторінці пости про «любов до чоловіка», «щасливу сім’ю» і таке інше.
Питання — кого привіз мій чоловік? Висновок напрошувався сам — коханку.
Ось тут я остаточно «від’їхала». Перший порив — влаштувати скандал. Але я спокійно відправила доньку до школи, наказавши після уроків зайти до подружки й чекати мого дзвінка. Потім ми з мамою зібрались і поїхали до юриста. Консультація нас заспокоїла — поточний ремонт не є підставою для виділення частки. Капітальний — тоді б справді були проблеми.
Після юриста — поліціяПотім ми повернулися додому, зібрали речі Тараса, виставили його й його «сестру» за двері, а тепер живемо спокійно — з мамою, Сонею та свіжою стелею.
