Досі, ніби крізь туман, пам’ятаю той день, коли мені подзвонила сестра й почала вітати:
— Ну, нарешті! Твій син одружився!
Я завмерла.
— Що? — лише прошепотіла. — Одружився?.. Ти, мабуть, плутаєш. Він би мені сказав. Я ж мати, зрештою…
Але виявилось — не плутала. Її син побачив у мережі фото, де мій — у костюмі, поруч наречена в білій сукні, море квітів, офіціанти, музика, фуршет… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».
Я сіла. Просто сіла посеред кухні. Чайник свистів, млинці хололи на сковороді. А я сиділа й не могла ворухнутися. У голові пульсувало одне: чому?.. Чому він навіть не сказав мені?
Я народила його пізно. У тридцять один, що за мірками сьогодення — нічого особливого, а тоді в пологовому називали «старородячою». Через десять років після його народження чоловіка не стало — інфаркт на роботі. Ось і все. Залишилися ми удвох. Я тягнула нас як могла. Працювала, не спала ночами, відмовляла собі у всьому, аби тільки в сина було все. На себе махнула рукою. Ні особистого життя, ні відпочинку — лише він.
Він виріс, закінчив інститут, з’їхав на орендовану квартиру. Жив своїм життям, а я не втручалася. Іногда заходив, приносив фрукти, розповідав, що все добре. Я раділа вже й тому, що в нього все ладиться. Потім прийшов познайомити мене з Олею — гарною дівчиною, молодшою за нього на десять років, тихою, усміхненою, простою. Мені вона сподобалася. Я навіть подумала: «От і добре. З’явилася в нього та, що стане йому родиною».
Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, посміхалася й уявляла, як няньчитиму онуків. Я була впевнена — раз познайомив, значить, все серйозно. І, звісно, якщо буде весілля — запросить.
Та я помилилася.
Коли я подзвонила йому, він не відповів. Потім передзвонив сам, ніби нічого не сталося. Я намагалася говорити спокійно:
— Щось ти мені хочеш розповісти?
Він запнувся.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчора розписалися. І завтра їдемо у весільну подорож. Я хотів заїхати…
І справді, за півгодини приїхав: з тістечком, з букетом. Поцілував мене в щоку. Сів, наче все гаразд.
— Ну так, весілля було. Але ми зробили все вузьким колом. Лише молодь. Ти ж розумієш, там була музика, танці. Тобі б було важко… — сказав він мовби між іншим, ніби пояснював, чому не запросив мене на шашлики.
— А батьків Олі запрошували? — запитала я.
— Ну… так. Але їм ще й сорока нема…
Ось тут у мене щось обірвалося.
— А мені шістдесят. Значить, я вже не підходжу під ваш формат, так?
Він опустив очі. Мовчки їв тістечко. Я дивилася на нього й не розуміла, у який ми момент стали чужими. Я ж не просилася на банкет. Не потрібен мені цей їхній молодіжний тус. Але чому ж навіть у РАГС не запросили? Чому я дізналася про це не від нього, а від сестри?
— Ми не подумали, — сказав він, коли я запитала.
Не подумали. Знаєте, що в цих словах найстрашніше? Не злість, не образа — а повна байдужість. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.
А я ж для нього — усе життя. Я ночами сиділа з ним, коли він гарячкував. Я тягала важкі сумки, коли грошей не було. Я прала, готувала, підробляла ввечері, аби йому було трохи легше. Не дозволяла собі бути слабкою. Ніколи.
А він… просто одружився. Без мене. Навіть не подумав, що матір може образитися. Що їй буде боляче. Що вона, можливо, саме зараз сидить у порожній квартирі, дивиться на старі фото й намагається зрозуміти: а чи була я йому колись потрібна?
Тепер я сиджу й думаю: якби я сама не подзвонила, чи сказав би він мені взагалі? Чи так би і жив далі, мовчки, не розповідаючи про весілля, не вважаючи за потрібне поділитися?
Кажуть, діти не зобов’язані. Так, не зобов’язані. Але хіба це нормально — забути свою матір у день, який називають «найкращим у житті»?
Він поїхав, і в домі стало дуже тихо. Я не стала його ні в чому звинувачувати. Не кричала, не влаштовувала сцен. Просто відпустила.
Може, у житті кожного батька приходить момент, коли треба визнати: твоя дитина стала дорослою. І в його житті для тебе вже немає місця. Але я не думала, що буде так боляче…
