Мій син став підкаблучником. Ця жінка керує всім, і я боюсь навіть слова промовити: біль матері, яка вже не пізнає власну дитину.
Того дня, коли Олесь одружився, я мало що знала про свою майбутню невістку. Пройшло лише два тижні з моменту їхнього знайомства, і, чесно кажучи, перше враження було тривожним. Викликаючий макіяж, відверта сукня, надуті губи — це говорило не про жіночність, а про лінощі. Про небажання працювати. Про те, що вона звикла брати, але не віддавати.
Її батьків я побачила прямо біля ЗАГСу. Вони говорили натягнуто ввічливо, приїхали на дорогому авто, але, як з’ясувалося згодом, машина була орендованою — таксі їм здавалось недостатньо статусним. Ми з чоловіком мовчки переглянулися: було ясно, що щедрості очікувати не варто. Весілля, до речі, оплатили ми. Повністю.
Ми переїхали у місто за пару місяців до народження сина. Олесь виріс чутливим, м’яким хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. В селі з нього, може, і вийшов би справжній чоловік — але міське життя зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було лише три дівчини, і то я дізнавалася про них з уривків телефонних розмов. Відкритим він ніколи не був.
Поводився як усі: іногда приходив п’яним, пахло від нього цигарками, але потім ніби кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трешка, ми з чоловіком перебралися в маленьку кімнату, а молодим віддали велику. Не шкодували — аби жили мирно. Але миру не було. Постійні скандали. Хоча, точніше було б сказати — один голос: пронизливий, вимогливий, капризний. Це була вона — Мар’яна.
Що дали їй батьки — не знаю. Ми подарували конверт із гарною сумою. Родичі, як я згодом дізналася, теж дарували гроші. Але подяки я так і не дочекалася.
Мар’яна майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала у салоні манікюру і навіть вдома пальцем не шевельнула. Домашні справи були «не її». Мій син їв те, що сам купував, або доїдав нашу їжу — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це була не любов — це було рабство.
Потім вони зняли житло біля її салону. І ось вона — «щедра душа» — уперше за багато місяців сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — невже не на дієті? Коли сідала в машину, я помітила в її погляді зневагу. Чи мені здалося? Але це відчуття — ніж під ребра. Воно залишилося.
А вчора я поїхала до них у гості. Мар’яна, звісно, була на роботі. Зустрів мене син. Змучений, загальмований. Запропонував чаю — мовляв, тільки з роботи, їсти нічого. Добре, що я принесла повну сумку їжі — тепер хоча б холодильник заповнений.
Виявилося, що тепер він їздить на роботу автобусом. Машина залишилася Мар’яні — «їй ж треба до клієнтів, як же вона громадським транспортом?» До салону, між іншим, 400 метрів. Але їй важко, їй незручно. А він — пішки, під дощем, у мороз. Тому що так зручно їй.
А потім він пробовкнувся — у нього кредити. Декілька. Один з них — на поїздку в Туреччину. Але не для них двох. Для неї. Вона «втомилася» і полетіла відпочивати з подругою. Я не стала питати, хто ця «подруга». Я бачила, як він зжимається від таких питань. Бачила, як мовчки страждає.
Я повернулася додому й розплакалася. Розповіла все чоловікові. Він лише махнув рукою: «Я з самого початку знав, що так буде». А мені не все одно. Я мати. Я не для того народжувала і виховувала сина, щоб він став тінню чужої жінки.
Тепер я навіть не смію відкрито щось сказати. Боюся, що Мар’яна влаштує черговий скандал. А я — що остаточно втрачу з ним зв’язок. Мені боляче. Я почуваю себе безпорадною. Де я проґавила момент? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — підкаблучник?
А найжахливіше — я нічого не можу змінити. Лише дивитись, як мій хлопчик перетворюється на тінь, і чекати. Чекати, коли він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Тільки б не надто пізно.
