Знаєш, у мого сина гастрит, а його дружина годує його фастфудом. Я ж не можу дивитися на це спокійно…
Мене звуть Оксана Іванівна. Мій син Андрій нещодавно відсвяткував 27 років. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, гарна, з хорошим вихованням. Зараз закінчує шостий курс медуніверситету, буде лікарем. І начебто все гаразд, але я не можу заспокоїтися: серце моє тривожиться. Бо я бачу — вона не доглядає за моїм сином, як треба.
Андрій з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто якась «здоров’я через їжу», як багато хто думає. Це хвороба, яка при загостренні може перетворити життя людини на пекло. Навесні та восени Андрію особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, через що він проходить, бо сама виходила його багато років. Коли він жив зі мною, я строго стежила за його режимом: дієта, нічого смаженого, ніякого фастфуду, їжа за розкладом, легкі каші, варене м’ясо, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла його.
Перед весіллям я попередила Соломію:
— У Андрія шлунок слабкий. Треба бути обережною, особливо в межсезоння. Будь ласка, годуй його правильно.
Вона посміхнулася й пообіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.
Але через місяць я завітала до них і обмерла. На кухні брудний посуд, у холодильнику — тільки кетчуп, пиво й засохлий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця з фастфуду. А на плиті — порожньо. Я запитала:
— А Андрій де?
— На роботі, скоро буде, — спокійно відповіла Соломія.
— Він хоча б сьогодні поїв?
— Та ніби щось їв… зранку…
У мені все похололо. Я знала, чим це закінчиться. І не помилилася. Через три місяці — лікарня. Гострий напад. Капельниці, дієта, біль. Я майже весь час сиділа біля нього. А Соломія приходила — на годину, максимум на дві, а потім казала, що їй треба «готуватися до заліку». Мені стало страшно.
Після виписки я принесла їм кролика. Справжнього, добротного, купленого на ринку. Попросила зварити легкий суп. Вона кивнула. Минув тиждень. Я заглянула у морозилку — кролик лежав, як поклали, недоторканий. Навіть не розморожений. Я вже мовчу про суп.
Я запропонувала допомогу:
— Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, у тебе навчання, іспити…
— Не треба! — відрізала вона. — Я сама впораюся.
Але я бачу, що вона не справляється. І мені боляче дивитися, як мій син, якого я стільки років берегла, знову поступово повертається до стану, коли хвороба бере гору. А він мовчить. Не хоче ображати дружину. Не хоче конфлікту. Але він втрачає вагу, став дратівливим, у нього знову безсоння.
А я не можу мовчати. Не можу байдуже спостерігати, як його здоров’я йде під укіс. Я не хочу сваритися з Соломією. Не хочу руйнувати їхній шлюб. Але я не дозволю, щоб мій син день у день ставав гірше.
Я серйозно думаю поговорити з її матір’ю. Може, вона зможе достукатися до доньки. Може, у неї вистачить слів, щоб пояснити, що чоловікові потрібна не лише словесна турбота, а й дії. Що бути дружиною — це не просто ділити з кимось ліжко чи кухню. Це означає підтримувати, лікувати, рятувати, коли людині погано. А коли ти лікар, навіть майбутній, — тим більше.
Я не ворог. Я просто мати. Я хочу, щоб мій син був здоровий. І якщо для цього доведеться втрутитися — я втручуся. Хоч сама стану біля плити, хоч їжу носитиму щодня. Але я не дозволю знову бачити, як він блідне, слабшає і страждає. Не дозволю мовчати, коли його руйнують бездіяльністю. Бо я люблю свого сина. І боротимуся за нього, навіть якщо комусь це здасться неправильним.
