До цього дня в моїй пам’яті все втонуло, як у густому тумані. Сестра подзвонила мені, і в її голосі лунало щастя:
— Ну ось і все! Твій син одружився!
Я завмерла, мов у пітьмі.
— Що? — ледь вимовила. — Одружився?.. Ти, мабуть, помиляєшся. Він би мені сказав. Адже я ж його мати…
Та виявилося — не помиляється. Її син побачив у мережі світлини: мій — у вишиваній сорочці, поруч наречена у білій сукні, море квітів, музика, гості… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».
Я сіла. Просто сіла посеред кухні. Чайник стогнав, вареники на сковороді хололи. А я сиділа, немов прикована. У голові дзвеніло одне: чому?.. чому він навіть не сказав?
Народила я його пізно. У тридцять два, що зараз і не вік, а тоді в пологовому мене кликали «старородячою». Через десять років чоловіка не стало — серце не витримало. Залишилися ми самі на самі. Витягала нас як могла. Працювала, не знала вікна вночі, від усього відмовлялася, аби тільки в сина було все. Про себе забула. Ні особистого життя, ні спокою — тільки він.
Він виріс, закінчив університет, з’явилася своя хата. Жив своїм життям, а я в його справи не втручалася. Іногда заходив, приносив солодощі, розповідав, що все гаразд. Я і тому раділа, що у нього все добре. Потім привів до мене Катрусю — гарну дівчину, молодшу за нього на вісім років, тиху, усміхнену, щиру. Мені вона сподобалася. Навіть подумала: «Ну ось і воно. З’явилася у нього та, хто стане його родиною».
Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, усміхалася і уявляла, як нянчитиму онуків. Я була впевнена: якщо познайомив — значить, все серйозно. Ну і звичайно, якщо буде весілля — запросить.
Але я помилялася.
Коли я подзвонила йому, він не відповів. Потім передзвонив сам, ніби нічого не трапилося. Спробувала говорити спокійно:
— Ти нічого мені маєш сказати?
Він зніяковів.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчора розписалися. І завтра їдемо у подорож. Я хотів зайти…
І справді, за півгодини прийшов: з медовим тортом, з букетом. Поцілував у щоку. Сів, наче так і треба.
— Ну так, весілля було. Але ми зробили все у вузькому колі. Тільки молодь. Ти ж розумієш, там були танці, музика. Тобі б було важко… — промовив він мимохіть, наче пояснює, чому не запросив мене на куліш.
— А батьків Каті запросили? — спитала я.
— Ну… так. Але їм ще й сорока нема…
Ось тоді щось у мені розірвалося.
— А мені вже шістдесят. Значить, я вам не підходжу, так?
Він опустив очі. Мовчки їв торт. Я дивилася на нього і не розуміла, коли ми стали чужими. Адже я ж не напрошувалася на бенкет. Не потрібен мені їхній молодий гомін. Але чому ж навіть до палацу щастя не запросили? Чому я дізналася не від нього, а від сестри?
— Ми не подумали, — сказав він, коли я запитала про це.
Не подумали. Знаєте, що в цих словах найстрашніше? Не злість, не образа — а повна байдужість. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.
А адже я для нього — усе життя. Я сиділа з ним цілими ночами, коли він гарячкував. Я тягала важкі мішки, коли грошей не було. Я пЯ прала, готувала, вчилася жити без надії на краще, аби тільки він не відчував, що нам важко… а він просто одружився — без мене.
