“Осяяння”
— Олеж… — Марійка увійшла до кімнати, сховавши руки за спину. На губах грала загадкова усмішка, а очі сяяли щастям.
Олег теж посміхнувся, напружуючись від передчуття приємної новини чи подарунка.
— Що там у тебе? — Він навіть сів, прихилився до неї з дивану. — Не муч, показуй.
— Ось. — Марійка простягнула долоню, де лежав маленький предмет. Олег ще не розгледів, що це, але його усмішка вже потьмяніла, не була такою радісною.
— Що це? — запитав він, відкинувшись на спинку дивана, ніби відсторонюючись від несподіванки.
— Подивись! — Марійка зробила крок до нього, не опускаючи руку. — Я вагітна! — не витримала вона. Голос дрижав від щастя.
«Вагітна», — мимохіть повторив Олег. Усмішка зникла. Він дивився на Марійку зі страхом, ніби перед ним була вже не вона, а хтось інший.
Марійчина усмішка повільно згасла, як світло в театральній залі перед виставою. Вона стиснула в долоні тест і так само повільно опустила руку.
— Ти не радий? — Голос тепер дрижав від ледь стримуваних сліз.
— Марій, ми ж домовились зачекати з дітьми, — з соромом вимовив Олег. — Ти перестала пити таблетки? — Тепер його тон став різким.
— Забула раз прийняти, а потім… — Марійка сіла поруч. Олег одразу відсунувся, немов боявся заразитись.
— Про що ти думала? Чому не сказала? Невже тобі хочеться клопоту з пелюшками та безсонними ночами? Ти ж сама ще дитина. — Олег устав, почав нервово ходити по кімнаті.
— Марій, давай все обговоримо, не спішимо…
— Я не робитиму аборт. Він уже є. Відчуваю, що це хлопчик. Він буде схожий на тебе, — сказала Марійка, і в її очах заблищали сльози.
Слова приголомшили Олега. Вона дивилася на нього з відчаєм.
— Послухай… — Він обійняв її, притягнув до себе.
«Криком не допоможеш. Треба м’яко вмовляти…»
Але Марійка зірвалась, ніби почула його думки.
— Я. Не. Буду. Робити. Аборт, — вимовила вона наголошено.
— Я нічого такого не казав. Просто здивувався. Вибач. Іди до мене. — Він притягнув її на коліна.
— Дурненька моя. Як же я тебе люблю, — бурмотів він, гладячи її по плечу. — Не плач, це шкідливо для маляти.
— Ти справді радий? — спитала вона, витираючи щоки.
— Звісно, — легко відповів Олег, а сам думав: «Ще дев’ять місяців — багато що може статися…»
Згодом усе ніби повернулося до звичайного. Олег навіть почав сумніватися, чи справді була вагітність. Але через місяць у Марійки почався токсикоз. Вона зблідла, схудла, ледве їла.
Раніше вони часто виходили: кіно, кафе, зустрічі з друзями. Тепер Марійка лежала вдома. Від запаху м’яса їй робилося погано. Олегу бракувало колишнього життя.
— Марій, у Сергія в суботу день народження, — нерішуче сказав він.
— Іди сам. Я все одно не висиджу, — буркнула вона, відвернувшись до стіни.
Олег зрадів.
На святі він розгулявся, багато сміявся, пив. Повернувся пізно. Марійка спала, відвернувшись.
Потім у неї виріс живіт. Вона не могла зручно вкластися, поверталась, скаржилась. Стала плаксивою. Відмовляла Олегу в близькості. Його незадоволення зростало разом із її животом.
— Коли ви вже поженитесь? — якось спитала мама. — Хоч я й не фанатка твоєї Марійки, але вже час. Ім’я синові вибрали?
— Данило. На честь її батька. Мам, яка весілля з животом?
— Просто розпишіться. Я ж попереджала…
— Годі мені мозок виносити! — зірвався Олег.
По дорозі додому він зайшов у бар, випив. Ледве завів очі, як Марійка торснула його.
— Олеж, прокидайся!
— Що? — прохрипів він.
— Мені погано. Тягне живіт, болить поясниця.
— «Швидку» викличу? — Він сів, простягнув руку за телефоном.
— Вже дзвонила. Зайнято.
Олег викликав таксі.
Марійка сиділа в передпокої, згорблена, з великою сумкою.
— Документи взяв? Поїхали.
Вони їхали мовчки. Марійка стискала живіт, ледве дихала.
— Гони до пологового, — буркнув Олег водію.
У лікарні акушерка взяла Марійку під руку.
— Іди додому, татусь. Зателефонуєш, — і захлопнула двері перед носом.
Через чотири години вона народила сина. Олег, приголомшений, поїхав до матері.
— Вітаю. Ну що, татуню, їдемо купувати речі для сина? — сказала вона.
Вони закупили півмагазину. Вечором друзі вітали Олега в кафе. Випивали, жартували. Раптом за спиною почувся знайомий голос:
— А що це ми тут святкуємо?
Пухнасте волосся лягло йому на плече.
— Наталко? — здивувався він.
— Осторожно, красуне, у нього син народився! — сміявся товариш.
Олег нічого не пам’ятав. Прокинувся в незнайомій кімнаті.
— Прокидайся, татусь, —Він подивився на Марійку, на сина, що сміявся у її руках, і раптом зрозумів, що його місце — саме тут, поруч із ними, де б він не опинився.
