Бути вдовою у тридцять два — це не лише біль. Щоденна битва, де слабкість — розкіш, якої ти не можеш собі дозволити. Особливо коли на руках малеча, а в серці — вічне почуття провини перед донькою, перед життям, перед собою. Чоловік пішов раптово — дорожня пригода, ранок, без прощання. Я лишилася сама з крихітною Соломією й відчуттям, що попереду ні світла, ні тепла, ні майбутнього. Та, мабуть, доля вирішила випробувати мене до кінця.
На щастя, після університету мене взяли на роботу — не найпрестижнішу, але стабільну. Материнство не зруйнувало кар’єру, але кожен крок дався вдвічі важче. Я економила на собі, прокидалась до світанку, поверталася ввечері, знесилена. Трималась лише завдяки матерійній підтримці та любові мами. Саме вона тоді підставила плече: годувала, гуляла з Соломією, допомагала з уроками. Без неї я б не впоралася.
Перші роки пройшли, ніби в тумані. Я навіть не думала, що колись зможу впустити в серце іншого чоловіка. Та й як? Дитя потребувало батька, а я не могла вимовити слово «кохання» без сліз. Соломія росла, потім — школа, підліткові протести. Сварились, мирились, знову сперечались, але я завжди була поруч. Хотіла, щоб вона виросла сильною, але не жорстокою. Старалась, як могла.
Коли вона вступила до університету, я вирішила відступити. Не лізти, не дихати їй у потилицю. Інколи питала про її хлопця, але відповіді були короткі. Її життя, її вибір. Я своє вже прожила… Так думала, поки колега, Богдан, не запросив мене до театру. Сходили пару разів. Нічого не вийшло. Я все ще жила минулим, а він — спогадами про колишню дружину. Розійшлись тихо. Але я згадала, що я — жінка. Що можу сміятись, слухати компліменти, отримувати квіти. Їх мені ніхто не дарував роками.
Минули роки. Соломія вийшла заміж, народила сина — я стала бабусею. Зять у неї чудовий, спокійний, терплячий. Навіть її непростий характер знаходить слова — отже, кохає. Я пишалася ними. Думала, на цьому моє життя й завершиться. Та воно… раптом почалось наново.
Олег з’явився несподівано. Зустрілись на виставці. Він — удівець, я — вдова. Спочатку просто балакали. Потім — прогулянки, дзвінки, довгі розмови. Він працював радником у справах іноземних інвестицій, половину життя провів у відрядженнях. Освічений, тактовний, з глибоким поглядом. Із ним було тепло. Спокійно. Без займого. Просто — рідна душа.
Та варто було згадати про нього, як дочка перетворювалась на камінь. Соломія шаленіла. Їй не подобалось усе: його вуса, голос, вік (він був молодший за мене на три роки). Навіть те, що він заздалегідь розписав майно між дітьми — для неї було підозрілим. Казала, що я наївна, що мною користуються. Не слухала, перебивала, йшла геть, коли я намагалася пояснитись. Але ж я ніколи не просила в неї ні поради, ні дозволу на щастя…
Вона приходила все рідше. Раз на мСиділи тепер удвох за кухонним столом — він обіймав моє плече, а я думала: чи справді діти мають право забороняти нам бути щасливими на порозі старості.
