Мій син став підкаблучником. Ця жінка керує всім, і я навіть слова сказати боюся: біль матері, яка вже не впізнає власну дитину.
Того дня, коли Ярик одружився, я майже нічого не знала про свою майбутню невістку. Вони познайомилися всього два тижні тому, і, чесно кажучи, перше враження було тривожним. Грубий макіяж, вульгарна сукня, надуті губи — усе це викривало не жіночність, а лінощі. Не бажання працювати, а звичку лише брати, а не давати.
Її батьків я побачила прямо біля ЗАГСу. Говорили натягнуто ввічливо, приїхали на дорогій машині, але, як з’ясувалося, авто було орендованим — таксі їм здалося недостатньо престижним. Ми з чоловіком мовчки переглянулися: було ясно, що щедрості чекати не варто. Весілля, до речі, оплатили ми. Повністю.
Ми переїхали до міста за кілька місяців до народження сина. Ярик виріс чутливим, м’яким хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. На селі, можливо, з нього й вийшов би справжній чоловік, але міське житля зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було лише три дівчини, і то я дізнавалася про них з уривків телефонних розмов. Відкритим він не був ніколи.
Поводився як усі: іногда приходив п’яним, пахло від нього цигарками, але потім, здавалося, кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трешка, ми з чоловіком перейшли в маленьку кімнату, а молодим віддали велику. Не шкода — аби жили мирно. Але миру не було. Постійні скандали. Хоча, точніше сказати, один голос — вискливий, вимогливий. Це була вона — Оксана.
Що дали їй батьки — поняття не знаю. Ми подарували конверт із гарною сумою. Родичі, як довідалася пізніше, теж дарували гроші. Але подяки я так і не дочекалася.
Оксана майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала майстринею манікюру в салоні й не робила нічого вдома. Домашні справи були «не її». Мій син їв те, що сам купував, або доїдав нашу їжу — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це була не любов — це було рабство.
Потім вони з’їхали. Зняли житло біля її салону. І ось вона — «щедра душа» — вперше за довгі місяці сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — невже не на дієті? Коли сідала в машину, я помітила в її погляді зневагу. Чи мені здалося. Але це відчуття — ніж під ребра. Воно не пішло.
А вчора я поїхала до них у гості. Оксана, звичайно, була на роботі. Зустрів мене син. Втомлений, млявий. Запропонував чаю — мовляв, тільки з роботи, їсти нічого. Добре, що я принесла повну сумку — тепер хоча б холодильник не порожній.
Виявилося, тепер він їздить на роботу автобусом. Машина залишилася Оксані — «їй треба до клієнтів, як же вона громадським транспортом?» До салону, до речі, 400 метрів. Але їй важко, їй незручно. А він — пішки, у дощ, у мороз. Бо так зручно їй.
А потім він проговорився — у нього кредити. Кілька. Один із них — на поїздку в Єгипет. Але не для них двох. Для неї. Вона «втомилася» і полетіла відпочивати з подругою. Я не стала питати, хто ця «подруга». Я бачила, як він стискається від таких запитань. Бачила, як мовчки страждає.
Я повернулася додому й розплакалася. Розповіла все чоловікові. Він лише махнув рукою: «Я з самого початку знав, що так буде». А мені не байдуже. Я мати. Я не для того народжувала й виховувала сина, щоб він став тінню чужої жінки.
Тепер я навіть не смію відкрито щось сказати. Боюся, що Оксана влаштує черговий скандал. А я — що остаточно втрачу з ним зв’язок. Мені боляче. Я почуваюся безпорадною. Де я проґавила момент? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — підкаблучник?
І найстрашніше — я не можу нічого змінити. Лише дивитися, як мій хлопчик перетворюється на тінь, і чекати. Чекати, коли він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Тільки б не надто пізно…
