Моя мати тяжко хворіє, і я не відчуваю до цього жодних емоцій. Вона заслужила це.
У нашому під‘їзді живе літня жінка на ім’я Оксана Григорівна. Вона завжди була для всіх доброю сусідкою, завжди готова підставити плече — чи то порадою, чи то ділом. Коли моя мати захворіла, Оксана Григорівна не раз приходила до нас, доглядала за нею, поки я була на роботі чи турбувалася про дітей. Завдяки її турботі мама почала одужувати.
Але згодом сама Оксана Григорівна сильно захворіла. Її стан виявився набагато гіршим, і її забрали до лікарні. До цього моменту я була певна, що вона самотня, що у неї немає ні дітей, ні родичів. Але виявилося, що у неї велика родина: син — високопосадовець у великій фірмі, дочка — успішна бізнес-леді, кілька онуків. Всі вони живуть у достатку, але за всі роки нашого сусідства я ні разу не бачила, щоб хтось із них завітав до Оксани Григорівни.
Коли вона потрапила до лікарні, її дочка з‘явилася, щоб зібрати необхідні речі. Я зустріла її у під‘їзді і спробувала запропонувати допомогу, поділитися досвідом догляду за хворими. Але її відповідь мене приголомшила:
— Це мене не стосується. Я принесла те, що велів лікар, більше нічого не потрібно. Хай скаже дякую, що я взагалі приїхала.
Я застигла від такої байдужості. Як можна так ставитися до власної матері? Принести речі за списком і піти, не показавши ні краплі співчуття.
Кожного дня після роботи я відвідувала Оксану Григорівну в лікарні, старалася підтримати, розповідала новини, намагалася розрадити. А потім поверталася додому і не могла перестати думати про її дочку, про ту холодність.
Моя мати, дізнавшись про це, сказала:
— Ти не знаєш, які у них були стосунки в родині. Може, не просто так діти від неї відвернулися.
— Але ж це її мати, як би там не було.
— Якби всі думали, як ти, світ був би кращим.
Ці слова змусили мене задуматися. Справді, ми не завжди знаємо всю правду про чужі родини, про те, які там були образи, які рани заховані від очей. Але мені все одно важко зрозуміти та прийняти таку байдужість до людини, яка подарувала тобі життя.
