«Це моя машина, і я сама вирішую, кому її давати!» — зірвалось із губ свекрухи.
Ми з чоловіком, Дмитром, молода сім’я, усього три роки у шлюбі. Живемо у невеличкому містечку під Дніпром, де кожна гривня на вазі. Взяли іпотеку на квартиру та тепер витягуємо її, як можемо, шкрябаючись за кожну копійку. Життя було б легшим, якби не одна помилка, яку Дмитро вчинив ще до нашого весілля. Разом із матір’ю, Ганною Іванівною, купили авто, вкинувши туди майже всі заощадження. Машину записали на неї, а вона обіцяла давати її нам, коли треба. Обіцянки виявилися брехнею, а ми потрапили у пастку, з якої досі не вибрались.
Кожного разу, коли машина потрібна нам, Ганна Іванівна знаходить тисячу причин. То вона поїхала на хутір, то до подруг, то нібито віддала авто на сервіс і «забула» нас попередити. «Є ж маршрутки, їдьте ними!» — кидає вона, хоча ми просимо завчасно, за тиждень чи два. Якщо дивом вдається взяти машину, свекруха цілий день дзвонить: «Коли повернете? Де ви? Чому так довго?» Не тому, що їй терміново треба — їй просто спокійніше, коли авто стоїть під її вікнами. Це не допомога, а знущання, і кожен такий випадок болить, ніж ніж у серце.
При цьому Ганна Іванівна не соромиться брати з нас гроші за обслуговування. «Ви ж теж їздите, то платіть!» — заявляє вона. Страховка. ремонт ходової, зимова гуму — усе за наші. Ми з Дмитром вклали в цю машину більше, ніж вона коштувала, але прав на неї не маємо. Я пропонувала чоловікові перестати платити і збирати на свою. Якщо свекрусі так дорогий її авто, нехай саме його й утримує! Та Дмитро вагався, не хотів конфліктувати з матір’ю. Я бачила, як він розривається між мною та її вимогами, і від цього моє розпач тільки зростав.
Недавно фінанси трохи поліпшились, і ми вирішили зробити ремонт у квартирі. Нічого масштабного — просто оновити стіни та підлоги. Щоб заощадити на доставці, хотіли поїхати за будматеріалами на машині свекрухи. Як завжди, попередили наперед. Приїхали за ключами, а у дворі порожньо. Ганни Іванівни нема — виявилось, поїхала до подруги у сусіднє місто. Дмитро не витримав. Він подзвонив матері і вперше на неї накричав: «Ти знову нас підвела! Доки це буде тривати?!» У відповідь свекруха вибухнула: «Це моя машина, і я сама вирішую, кому її давати! Ви не маєте права мені наказТой ночі мені наснилось, ніби ми з Дмитром їдемо на великому камені через поле соняшників, а Ганна Іванівна біжить позаду й кричить щось, але її голос тоне у шелесті жовтих пелюсток.
