Ось історія, яку я хочу тобі розказати. Моя мати важко захворіла, але я не відчуваю через це нічого. Вона на це заслужила.
У нашому під’їзді живе літня жінка на ім’я Оксана Петрівна. Вона завжди була доброю сусідкою: готова допомогти і порадою, і ділом. Коли моя мати захворіла, Оксана Петрівна часто приходила до нас, доглядала за нею, поки я була на роботі чи займалася дітьми. Завдяки її турботі мама почала одужувати.
Але згодом і сама Оксана Петрівна сильно захворіла. Їй стало так погано, що довелося лягти в лікарню. До цього я думала, що вона зовсім самотня — ні дітей, ні рідні. Але виявилося, що у неї є величка родина: син-начальник у великій фірмі, дочка — успішна бізнес-леді, купа онуків. Всі живуть у достатку, але за всі роки я ні разу не бачила, щоб хтось із них навідав Оксану Петрівну.
Коли її госпіталізували, дочка таки з’явилася — зібрати речі. Я зустріла її в під’їзді, запропонувала допомогти, розповісти, як доглядати за хворою. Але її відповідь мене вразила:
— Це мене не стосується. Я принесла те, що лікар сказав, більше нічого не треба. Хай подякує, що я взагалі приїхала.
Я оніміла від такої байдужості. Як можна так до матері ставитися? Принести пару речей й піти, навіть не поцікавившись її станом.
Після роботи я кожен день навідувала Оксану Петрівну: розмовляла, підбадьорювала, ділилася новинами. А потім поверталася додому й постійно думала про її доньку, про цю крижану холодність.
Коли моя мати дізналася, то сказала:
— Ти не знаєш, що між ними було. Може, не просто так діти від неї відвернулися.
— Але ж це її мати, хай що там не було.
— Якби всі думали, як ти, світ був би кращий.
Ці слова змусили мене задуматися. Ми справді ніколи не знаємо всієї правди про чужі родини, про давні образи й рани, заховані глибоко. Але як би там не було — я не можу зрозуміти такої байдужості до людини, яка дала тобі життя.
