Тоді ще у нашому селі Марія Степанівна чула від сусідки:
“А що це ти, бабусю, стільки картоплі чистиш, а потім у трилітрові банки складаєш? І борщу цілий казан — та ж ти сама живеш?” — запитала я, побачивши, як вона пильно трудиться біля столу.
“Все це для сина, — зітхнула вона, витираючи чоло. — Його жінка навіть чай не вміє заварити, як слід. А вже про їжу й казати не треба — то напівфабрикати в мікрохвильовці, то замовлення з ресторану. Постійно щось пересолене, жирне, ненатуральне… А він же не залізний, шлунок не вічний. От я й роблю: нарізала салат, зварила борщ, картоплю підготувала. Нехай хоча раз поїсть справжньої домашньої їжі. Прийде з роботи — відкриє банку, і вже суп готовий. Чи м’ясо з картоплею на сковорідку — швидко, смачно.”
Тепер слухайте цю історію від мене, можливо, тоді зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну подробицю життя дітей. Не втручаюся. Син сам обрав собі дружину — Олену. Дівчина вродлива, чемна… але готувати не вміє. А головне — не хоче вчитися. Її принцип: “Ми обидва працюємо — отже, і по дому все навпіл”. Звучить справедливо. Та на ділі? Локшина швидкого приготування, смажені вареники, соуси з пакетиків.
Весь час кудись біжать, усе наспіх. Швидше поїсти, швидше спати. Навіщо така поспішність? У соцмережі зазирнути? Вони ж навіть дітей не мають! Чому б не приготувати гарну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Спитаєте: звідки я це знаю, якщо не встряю? А от звідки. Мій Валерій став частим гостем у мене. Часто заходить і питає: “Мамо, є що перекусити?” Спочатку гадала — ностальгія за домашньою їжею. А потім прямо запитала: “Ти вдома взагалі щось їси?”
І він розповів. Так, іноді готують. Але частіше замовляють. Швидко, несмачно та дорого. Я в них гостювала пару разів — усе гарно, смачно… Та з’ясувалося, що це ресторанна доставка. Підігрівають, викладають у тарілки — ось і вечеря.
Я ледь не заплакала. Він у мене не принц, звичайно. Чоловік, що працює по десять годин, приходить додому і їсть булку з ковбасою. А вона? Як майбутня мати, так годуватиме й дитину? Бургерами з коробки?
Ні, я не буду нав’язуватися. Не піду вчити її готувати — вже пізно. Якщо її мати не навчила, то я тим більше не зумію. Тільки відносини зіпсую. Нащо мені це?
Тому роблю по-своєму. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Принесе додому — і поїсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіали дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахтарська праця. Просто турбота. Материнська.
Може, хтось скаже — не варто так допомагати, він уже дорослий. Але коли він стоїть на порозі голодний, втомлений — моє серце не витримує. Я ж мати. І не можу зрозуміти цих нових жінок. Готування — це не приниження, не каторга. Це любов. Звичайна, тепла, щоденна.
А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим новим світом, де доставка ближча, ніж казаночка…
