— Привіт, Соломійко! — радісно промовила Ганна, набираючи номер. — Ми з чоловіком хотіли б до вас на вихідні завітати! Можна?
— Привіт… — відповідь пролунала холодно. — Ні, не можна.
— Як це? — здивувалася Ганна.
— Так, як чула, — сухо кинула Олеся.
— Ти образилась на щось? Я не розумію…
— Ти ще й питаєш? Після того, як ти вчинила, я не хочу тебе знати! — різко вигукнула Олеся.
— Що я вчинила? Ти про що?
Сестри Ковальчуки виросли в селі на Волині. Старша, Олеся, залишилася після школи в рідному селі: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Виховавши сина Данила, вона разом з чоловіком, фермером Тарасом, збудувала хату та допомагала йому вести господарство.
Молодша, Ганна, завжди мріяла про міське життя. Від’їхала до обласного центру, влаштувалася в супермаркет, одружилася з робітником Іваном, і вони ютилися в орендованій двокімнатній квартирці. Через два роки у них народилася донька Марійка.
Попри відстань, сестри підтримували зв’язок. Коли Марійці виповнився рік, Ганна стала частим гостем у Олесі. Свіже повітря, простір, допомога — і дівчинці добре, і сестрі полегшення. Іноді приїжджала на вихідні, а то й на цілий місяць.
Олеся завжди зустрічала їх із радістю. У хаті було місця досить, а Марійка була тихою дитиною. Згодом Ганна почала залишати доньку і без себе — спершу на кілька днів, потім на тиждень, а влітку — навіть на місяць. Пояснювала, що хоче відпочити з чоловіком. Олеся не заперечувала. Працювала вдома, і хоч це було незручно, терпіла.
А ось Ганна не поспішала віддячувати. В їхній тісній квартирці сім’ї Олесі місця не було, і коли ті приїжджали до міста — знімали помешкання. А Ганна навіть не завжди знаходила час зустрітися. То до перукарні записана, то справи.
Але Олеся не звертала уваги. Головне — щоб діти були дружні, а сестра, хоч і не бездоганна, але ж рідна.
Данил дорослішав, збирався вступати до університету. Батьки готувалися платити за навчання. Та напередодні подачі документів Олеся серйозно захворіла: температура, млявість. Тарас обіцяв відвезти сина до міста, але допомагати не міг — робота.
І тоді Олеся набралася духу та подзвонила сестрі:
— Галю, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти б не могла завтра допомогти Данилові з документами? Зустріти, довезти, підказати… І переночувати його? Тарас забере вранці…
Затяжна пауза.
— Перепрошую, але в мене ніяк… — відповіла сестра.
— Чому? — Олеся не вірила вухам.
— Я записалася на манікюр, потім з Марійкою по магазинах — їй у табір скоро, треба купити все.
— Галю, я тебе ніколи ні про що не просила. Це ж один день…
— Не вийде, чесно, — різко відповіла та.
— А переночувати? Хай би навіть на підлозі!
— Олесю, він же дорослий хлопець. Куди я його? До Марійки в кімнату? Вони ж підлітки, якось незручно. А кухня в нас крихітна — ти сама знаєш…
Олеся відчула, як сльози підступили до очей. За всі ці роки вона ні разу не відмовила сестрі. Всегда приймала, годувала, піклувалася. А натомість — таке…
— Добре. Я все зрозуміла, — тихо проговорила вона.
Допоміг далекий родич — стриєчний брат Тараса, з яким вони ледве спілкувалися. Він із задоволенням відвіз Данила, допоміг із паперами, навіть пригостив вечерею.
Данил вступив. Батьки зняли йому кімнату. Він виріс — розумний, добрий. Але Олеся не могла забути: у найважчий момент рідна сестра просто відвернулася.
Минув місяць. І ось дзвінок:
— Привіт, ми з Марійкою хочемо на тиждень до вас! У мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла Олеся.
— Як це — ні?
— У прямому значенні. Більше ви в мене не зупинитеся. Хочете свіжого повітря — знімайте хату. Але на мою підтримку не розраховуйте.
— Це через Данила?
— Так. Один-єдиний раз я попросила, а ти мене відшила. Роками ви у мене відпочивали, а коли мені допомога знадобилася — ти вибрала манікюр та покупки.
— Ну, пробач… — спробувала вставити Ганна.
— Вже пізно, — перебила Олеся.
Більше вони не спілкувалися. Марійка та Данил лишалися в добрих стосунках — і Олеся не заважала. Дівчинка була невинна. Але в її хаті вона більше не ночувала.
А Ганна й через роки не вважала себе винною. «У неї ж велика хата, їй не складно було», — думала вона. Але в ту хату вони так і не повернулися.
Іноді краще без сестри, ніж із такою, на яку не можна покластися в найважчу мить.
