У 25 років я отримала квартиру у подарунок від батьків, хоча документально вони її оформили на себе. Тепер же я не можу продати житло без їхньої згоди.
Через рік після самотнього проживання у квартирі я зустріла хлопця своєї мрії. Декілька місяців зустрічань нам вистачило аби зрозуміти, що ми маємо стати подружжям.
Мій чоловік Дмитро пропонує купити квартиру на двох. Він обіцяє дати грошей на купівлю половини квартири. Я ж маю продати свою однокімнатну та також вкласти свої кошти.
Мої батьки категорично проти аби я купувала житло у шлюбі. Мама вважає, що житло на двох має чоловік купляти, а в мене повинен бути свій куточок. Тож, зрозуміло, що мої батьки не збираються продавати мій подарунок.
Я ж не можу збагнути: чому я маю просити дозволу розпорядитися моєю квартирою у такий спосіб, в який я бажаю. Ми з Дмитром плануємо дитину і, звичайно, нам однокімнатної квартири рано чи пізно стане замало. На відміну від батьків, я не підтримую думки, що у подружжі має все чоловік придбати. Ми вдвох створюємо родину, а отже й вдвох несемо відповідальність за свої вчинки, в тому числі та фінансову.
Дмитро вже й пропонує іпотеку взяти, а мою квартиру здавати в оренду. Тільки я все одно продовжую з батьками сперечатися. Я не можу так. Якщо я у серйозних стосунках – маю довіряти своєму чоловікові у всіх сенсах.
Мама й слухати не хоче про мої переконання та впевненість у щасливому майбутньому з Дмитром. Іноді я не розумію, чому вона так зі мною вчиняє, адже у неї за плечима 34 роки щасливого життя у шлюбі. Та мій тато підтримує маму у всіх питаннях.
Нещодавно я знову підняла питання щодо продажу квартири та мама відповіла, що вона спеціально не оформлювала на мене квартиру. Адже була впевнена у тому, що саме такий сценарій буде, як зараз. Вона вважає мене занадто наївною. Та тільки я ж не віддаю гроші, не дарую їх, а просто купую інше житло, хай і частину квартири. Все ж я не можу вже пів року це донести до своїх батьків.
Невже вони не вірять у моє щастя?
