У мене два сини, три онуки, дві невістки… а живу я, наче самотня. Довгі роки я вірила, що виростила хлопців, які колись стануть моєю опорою. Та вийшло інакше. Відколи мій чоловік пішов у вічність, минуло п’ять років — і за цей час жоден з них не переступив поріг мого дому. Ніхто. Ні дзвінка, ані листа, ані візиту. А потім я промовила вголос: квартиру я записую на племінницю. І тоді вони, ніби по команді, з’явилися.
Я народила двох хлопчиків і була щаслива — адже сини, здавалося, завжди ближчі до матері. Я вірила, що на старість не залишуся самотньою. Ми з чоловіком старанно виховували їх у любові, дали освіту, допомогли стати на ноги. Доки їхній батько був живий — вони хоч інколи заходили. Але лише ми його поховали — я ніби зникла з їхнього поля зору.
Вони живуть у тому ж місті, до мене їхати хвилин сорок на маршрутці. Обоє одружені, у кожного своя родина. У мене є два онуки й онучка, яку я ні разу навіть не бачила. Після падіння я погано пересуваюся, а до них не домовишся — завжди зайняті, скидають дзвінки, обіцяють передзвонити, але так і не передзвонюють. Я звикла, що від них лише порожні обіцянки.
Коли мене затопили сусіди, я подзвонила старшому — не відповів. Набрала молодшого — пообіцяв зайти, та так і не прийшов. А мені ж потрібно було всього-навсього підфарбувати пляму на стелі. Довелося шукати майстра. Не грошей шкода було — а того, що рідні сини не можуть знайти годину часу для матері.
Коли зламався старий холодильник, я знову подзвонила обом. Попросила — просто поїдьте зі мною до магазину, боюся, що мене обдурять. У відповідь почула: «Мамо, не хвилюйся, продавці підкажуть, вони все пояснять». У підсумку поїхала з братом і його донькою — моєю племінницею.
А потім почалася пандемія. І тоді вони раптом згадали, що в них є мати. Стали дзвонити раз на місяць, казати: «Нікуди не ходи», «Продукти замовляй додому», «Бережіться». Тільки ось я не вмію цим користуватися. Все мені показала племінниця. Вона ж навчила, як замовляти їжу через додаток, приносила ліки, сиділа біля мене, коли я хворіла. Просто дзвонила кожного вечора: «Тіто Олю, як справи?» Ми стали ближчими, ніж я колись була з власними дітьми.
Я почала святкувати свята з братом і його родиною. Онучка племінниці називає мене бабусею. І в якийсь момент я зрозуміла: хай у мене й є сини, але саме племінниця стала мені рідною душею. Вона нічого не просить. Просто буває поруч. Піклується. Допомагає.
І я вирішила: коли мої сини забули, що в них є мати, нехай квартиру отримає та, хто був зі мною у важку хвилину. Склала заповіт на користь племінниці. Вона про це не знала. Я просто хотіла зробити добру справу. Віддати житло тій, хто дійсно про мене дбав.
Але, мабуть, хтось із рідні пробовкнувся. Бо того ж дня подзвонив старший син. Голос — напружений, слова — різкі. Він запитав, чи правда, що я збираюся записати квартиру на когось іншого. Коли я підтвердила, він закричав: «Ти з глузду з’їхала! Як ти можеш так робити? Це ж сімейна власність!» Я поклала слухавку.
А ввечері в двері подзвонили. Обидва сини. З тортом. З онукою. Стоять такі чемні. Посміхаються. А потім починається: «Ти не повинна», «Вона тебе виженА потім вони зникли знову — ніби їх і не було, а я лише подивилась на торт, який вони залишили на столі, і подумала: “Ну що ж, хоча б цей раз не порожніми руками прийшли.”
