— Доброго ранку, — пробурчала Олена, заходя в офіс і важко сідаючи у своє робоче крісло. Ввімкнула комп’ютер, відвела погляд у вікно, де низькі хмари зливались із сирим небом, навіть не глянувши на колег.
— Доброго, — відгукнулися Соломія та Марія, переглянулись і пожали плечима. Зазвичай сонячна й балакуча Олена, чия доброзичливість була приказкою в їхньому відділі, мовчала, стиснувши губи. Здавалося, що разом із дощем за вікном у її душі теж ллється та сама сірість.
У їхньому кабінеті працювали троє: Олена, тридцятирічна мати сина, заміжня, спокійна та акуратна; Соломія — найстарша, тридцять шість, двоє дітей, жвава та енергійна; і Марія — наймолодша, двадцять сім, живе з хлопцем, заміж не виходила. Соломія, як і належало старшій, була ініціатором усіх перерв і розмов.
— Дівчата, може, кавки? — не витримала вона тиші і підвелась, направляючись до куточка з кавомашиною. — Зараз буде.
— Давай, — підтримала Марія. Олена мовчала.
За пару хвилин Соломія повернулася з підносом, на якому стояли три чашки. Роздала всім. Олена кивнула мовчки, не виразивши вдячності ані жестом, ані поглядом. Марія намагалася розрядити обстановку:
— Дякую, Соломіє! Ти у нас господиня року.
Вони з Соломією усміхнулися, а Олена ледве помітно посміхнулася. Соломія, більше не витримуючи, зітхнула:
— Олено, ну скажи, що трапилося? А то я вже думаю, може, ми тебе образили?
— Та ні, що ти, — похитала головою Олена, — просто вдома важко. Навіть не вдома… із родичами.
— Знову Тетяна? — нахмурилася Марія. — Слухай, скільки можна… не звертай уваги, чесно. Тримати таке в собі не можна.
— Як не звертати, коли ми буквально живемо стіна до стіни. Два будинки на одній ділянці. Микола мій, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Василь — нормальний, спокійний. А от Тетянка… Це просто катастрофа. Учора я не витримала. Висловила їй усе, що накипіло. Тепер сама не знаю, як далі поряд жити.
Коли Олена вийшла заміж за Миколу, його батько збудував два однакові будинки у дворі: один — старшому синові Василю, другий — молодшому Миколі. Після весілля Олена та Микола оселилися в своєму домі, а сусідами стали Василь із дружиною Тетяною. Але минуло лише кілька днів після торжества, як сталася лиха справа: у автоаварії загинули батьки Миколи та Василя. Брати залишилися самі, у одному дворі, із родинами.
Спочатку все йшло добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалося, життя тече паралельно, дружно. Але поступово Олена почала відчувати, наскільки вони з Тетяною різні.
Тетяна — вибухова, галаслива, завжди чимось незадоволена. Олена — навпаки: спокійна, любить тишу, домашній затишок, самотність на кухні під музику та запах кави зранку. Микола — теж тихий, врівноважений. У цьому плані вони ідеально підходили одне одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя сім’я — це мій світ, — ділилася Олена із колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не потрібні треті люди.
А Тетяна вважала інакше.
— Ми всі одна сім’я і мусимо “кучкуватися”. Що це за замкнутість така? Повинні бути разом, — твердила вона.
Але якби все обмежувалося лише розмовами… Тетяна з самого початку поводилася як господиня всього двору. Вважала свою територію майже спільною власністю, лізла у справи Олени та Миколи без дозволу. Могла ввірватися до дому, не постукавши, навіть коли Олена годувала чи укладала дитину.
— Ой, я думала, ти вже встала! Ну добре, не заважаю! — і грюкала дверима.
У вихідні, коли Олена вставала раніше, щоб насолодитися ранковою кавою наодинці, Тетяна з’являлася у вікні, ніби за розкладом:
— Каву п’єш? І мені наливай, зараз прийду, — і вже за хвилину сиділа у неї на кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — казала Олена чоловікові. — А вона наче спеціально порушує мою тишу.
Але сказати прямо — не дозволяло виховання. Хоча й Василь, чоловік Тетяни, не раз їй зауважував:
— Тетяно, залиш Колю з Оленою у спокої. Ти б не витримала, якби до тебе так уривалися.
Одного вечора, після важкого тижня, Олена замовила додому суші. Невелике свято — син закінчив четверть на одні п’ятірки. Тільки вона вийшла з дому забрати замовлення, як Тетяна вилетіла із сусіднього:
— Суші?! Ви замовили суші й мені не сказали?! Чому завжди мовчиш?! — і обрушила на неї потік докорів та образ.
Олена розгубилася, Микола намагався заспокоїти ситуацію, але Тетяна влаштувала сцену на весь двір. Василь затягнув дружину додому, але крики ще довго лунали з-за стіни. Олена замкнула за собою двері й заплакала.
— Чому я маю з нею узгоджувати кожну покупку, кожну дію? Це наша вечеря, наш вечір! Я нікому не зобов’язана звітуОлена глянула у вікно, де дощ уже стихав, і відчула, як усередині неї народжується рішучість — більше вона не дозволить нікому руйнувати свій спокій.
