Здається, я живу не в реальності, а в якомусь виставі божевільного театру. Мій син, дорослий чоловік, ніби знову став хлопчиськом, за якого все вирішують інші. А невістка — як режисер цього спектаклю, керує їхнім спільним життям, а я за кулісами — вічно з гаманцем у руках, готова прийти на допомогу. Тільки сил усе менше, а вимог до мого терпіння — усе більше.
Вони живуть разом ще з тих пір, коли навіть не було весілля. Спочатку син мешкав зі мною, у моїй хаті, а його майбутня дружина знимала кімнату з подругою. Коли зайшлося про шлюб — зняли вже квартиру на двох. Я не мешалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грошима, коли просили. Не мільйонери ми, звісно, але ж розуміла — молоді, важко, сама колись через це проходила.
Але ось що не вкладається в голові — їхня ідея завести дитину саме зараз. Нема ні стабільної роботи, ні свого кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — мовляв, дитина не почекає, час іде, їй не можна народжувати після тридцяти, і взагалі — усе вийде. І, як завжди, син киває, погоджується, без тіні сумніву. Дивлюся на нього й не пізнаю. Де твій глузд, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш іншим вирішувати за тебе?
Працює він, звісно, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати чи скоротити без попередження. Влаштувався вже разів п’ять, як мінімум. Усе вічно не так: то начальство підводить, то компанія розвалюється. У невістки й взагалі копійки. А при цьому вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки удвох — це ще можна. А з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?
Я намагалася з ними спокійно поговорити. Мовляв, поживіть для себе, укріпіться на ногах, накопичіть, облаштуйтеся, а вже потім — дитину. Ні. Усе вирішено. Їй терміново треба. А син, ніби під гіпнозом — «звісно, давай». А я, значить, маю готуватися не тільки до ролі бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Та в мене ж теж не вічна молодість і не нескінченні ресурси.
А що, якщо вони не впораються? Що, якщо через пару місяців виявиться, що нічим платити за житло, купити підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Звісно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже втомилася жити на межі — в мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, врешті. Я не залізна.
А невістка… вона говорить із посмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить легко й безтурботно, немов мова про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — ну чому не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб понянчити, навчити, розповісти казку. Але хочу, щоб це було в любові, достатку, усвідомленості. А не в хаосі й боргах. Мені хочеться, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від дитячого ліжечка до теплої одяжнини. Щоб він ріс у впевненості, що батьки впораються. А не в почутті, що все тримається на бабусі.
Дивлюся на них і думаю: адже якби відклали на пару років — все могло би бути інакше. Влаштуватися на гарну роботу, накопичити, зняти житло краще, чи взагалі взяти іпотеку. Адже можна ж жити розумом, а не на «авось»? Але в цій родині, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І нехай хтось інший витягує з біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть в одне вухо й тут же вилетять з іншого. А десь глибоко всередині вже готуюся. Готуюся до безсонних ночей, до нових фінансових тягарів, до відповідальності, якої не просила, але, скоріш за все, понесу. Бо коли в родині з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. А ще — величезне бажання, щоб хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав…
