Ми думали, бабуся допоможе з онуками, але вона зруйнувала наш дім
Цю історію я почула від близької подруги. Її родина — звичайна молода пара з двома маленькими дітьми: дівчинкою п’яти років і хлопчиком півтора років. Як і у багатьох, все йшло за звичним сценарієм: мама у декреті, тато працює. Жили скромно, але щасливо.
Аж поки фінанси не почали розходитися на швах.
Коли молодшому синові виповнилося півтора роки, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше. Про ніеньку й мови не йшло — послуги дорогі. Єдиним варіантом здавалася бабуся — мама чоловіка. Жінка, здавалося, погодилась без особливого спротиву. Усі були впевнені: з онуками їй буде в радість, а Оксана зможе підтримувати родину матеріально.
Оксану виховували у повазі до старших, тому у неї й гадки не було, що бабуся не впорається — адже вона сама виховала гарну людину.
Але все пішло зовсім не так.
Через кілька тижнів бабуся почала висловлювати незадоволення: діти, мовляв, невиховані, розбещені, не слухаються, постійно роблять безлад, а ще — погано їдять і носяться по хаті. Щодня вона дзвонила Оксані й скаржилася, як тяжко їй доводиться.
— Їм потрібна твоя рука, ти їх неправильно виховала! — сердито говорила свекруха. — А я, вибач, не нянька. У мене свої справи й своє здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.
Апофеозом стало те, що вона одного разу заявила, що їй потрібен «законний вихідний посеред тижня». Оксана була у шоці: вона з чоловіком працюють, повинні бути на робочих місцях, а тут — бабусі раптом треба відпочити. Куди подіти дітей — нікого не хвилює.
Критика свекрухи стосувалася не лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки у домі сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть взялася розбирати чужу білизну, пояснюючи це тим, що у її домі все має бути за її правилами. Оксана з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром їхня чаша терпіння почала переповнюватися.
Коли старшу доньку нарешті взяли до дитячого садка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, найближчим роком у садок не візьмуть. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування з нею до мінімуму. Дзвінки — раз на пару тижнів, а онуків вона бачила не частіше разу на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох боків.
Так, бабуся допомогла у скрутну хвилину, але постійні докори, тиск і спроби «виховувати всіх і все» зруйнували ту тонку нитку довіри, яка між ними ще залишалася. Оксана зізналася мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим гнітом. Вона й сама виросла без бабусиних повчань і вважає, що з дітьми має бути тепло та любов, а не крики й незадоволення.
З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мізки, осуджують за кожну дрібницю і при цьому не допомагають, а лише роблять гірше — хочеться втекти. І не повертатися.
Іноді мені здається, що бабусі й дідусі забувають: онуки — це не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля, постійно, щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ласки. А не для виховання у стилі 80-х з криками й докорами.
Ось і Оксана вирішила: краще самостійно справлятися, хоч і важко, аніж знову впускати в дім людину, яка руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.
А ви як вважаєте — чи повинні бабусі допомагати з онуками щодня, чи це лише добра воля, до якої не можна примушувати?
