— Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил, — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідної села.
— Твої батьки з глузду з’їхали, Богдане? Та хто б не мріяв про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа готова, усе під рукою. А їм завжди щось не так! — з роздратуванням вигукнула Оксана, дружина.
— Остерігайся слів, Оксанко, — похмуро відповів Богдан.
— Та це ж правда! Вони не хочуть вчитися користуватися технікою, не виходять на вулицю, постійно незадоволені. Чому вони просто не можуть бути вдячними?
Богдан мовчав. Він і сам не розумів, що коїться. Батьки справді змінилися. Колись жваві, бадьорі, усміхнені — тепер ходять по квартирі, як тіні. Він привіз їх до міста, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і мовчання. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Богдан умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хати — та й потреби не було, грошей у сина вистачало. Урешті вони переїхали, але їхні душі, схоже, лишилися в тій самій хаті під білими березами.
Петро й Ганна так і не звикли до нового місця. Їм бракувало галасливого двору, сусідів, що заходять «на чай», городу, запаху землі після дощу. Тут же — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто та вічна метушня. Навіть машину, яку Богдан подарував батькові, той боявся водити — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
— Як там наші сусіди? — зітхала Ганна. — Напевно, огірки гарно вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила малинового варення.
— Замовкни, серце болить… — шепотів Петро, витираючи очі. — Кожної ночі бачу нашу хату уві сні. Усе таке рідне. А тут… тут ми чужі.
— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти стараєшся… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.
— А ти коли востаннє його бачив? — спитав Петро. — Він же через дорогу, а зайти часу нема. А твоя Оксана тільки й робить, що очі закатує, коли я їй про добрива розповідаю…
У цю мить Богдан увійшов додому. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі й зрозумів — час говорити відверто.
— Мамо, тату, що відбувається?
— Сину… ми їдемо, — тихо промовив Петро. — Повертаємось додому. У нас більше немає сил жити тут. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, береза у дворі. Тут гарно, зручно… але не по душі.
Богдан мовчав. Дивився на батьків, на їхні стомлені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитись від усього, що він для них влаштував? Але сперечатися не став.
— Гаразд. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.
— А завтра? — несміливо спитала Ганна. — Може, завтра знайдеш час?
— Завтра, то й завтра, — кивнув син.
Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам же у селі задихався. А вони, навпаки, там дихали повними грудьми. Невже правда, що рідне — це не стіни і комфорт, а спогади, запахи, тиша і спів птахів?
Петро й Ганна ожили того ж вечора. Збирали речі з посмішками, мріяли, як посадять моркву, кого першим запросять у гості. Всю ніч напроліт пили чай і шамотіли, немов у молодості.
І тоді Богдан зрозумів: інколи любов — це не квартири й техніка, а просто дати батькам повернутися туди, де їхнє серце. Бо дім — це не адреса. Дім — це там, де тебе люблять і чекають.
