«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби хтось сказав мені рік тому, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну працю, після якої болять усі м’язи, а сльози самі котяться з очей — я б не повірила. Але тепер це реальність. І все через мою свекруху, шановну Людмилу Олексіївну, яка вирішила, що раз ми з Юрком живемо у хмарочосі й не маємо своєї городини, значить — у нас немає жодних клопотів, а вільного часу — як багато. Отже, нас можна використовувати на повну.
Ми з Юрком одружилися трохи більше року тому. Святкували скромне весілля — грошей багато не було, живемо в місті, де кожна копійка на вазі. Мої батьки допомогли нам з квартирою — купили одну кімнату в старому фонді. Звичайно, стан її був так собі, тому ми одразу задумали ремонт. Не відразу, а з весни почали по трохи: тут змінили кран, там переклеїли шпалери, на кухні постелили лінолеум. Грошей не вистачало, часу — тим паче.
А ось у батьків Юрка — приватний будиночок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза й навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній власний вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що в кожного — своє життя.
Але свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми живемо «у теплі, без городів і клопотів», одразу почала активно нас кликати до себе. Спочатку — «просто у гості». А потім — щоразу в суботу й неділю, ніби за графіком: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу з порога — у руки швабру, мотику або відро. Посміхнись — і йди в город.
Спершу я думала — ну гаразд, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Юрко теж намагався відмовляти маму: мовляв, у нас ремонт, часу немає, робота втомлює. Але впертість Людмили Олексіївни не знає меж. «Ви в місті сидите — як королі. А тут усе на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви можете займатися у тій своїй квартирі? — обурювалась вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви маєте допомагати!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилось, коли під час чергового приїзду, ледь ми зайшли у дім, свекруха вручила мені відро з водою та ганчірку: «Поки я варю борщ, ти вимий увесь підлогу — аж до лазні і назад. А Юркові скажи, нехай йде дошки стругати — мені курника треба лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися — сказала, що втомилася після робочого тижня. Але вона навіть слуАле вона навіть слухати не стала, ніби я її наймана робітниця, яка посміла відмовитися від наказу.
