«Ми ж вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби мені хтось ще рік тому сказав, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, після якої болять усі м’язи, а сльози самі котяться з очей — я б не повірила. Але зараз це реальність. І все тому, що моя свекруха, поважна Людмила Олексіївна, вирішила: раз ми з Олегом живемо у багатоповерхівці й не маємо свого городу, то, виходить, у нас взагалі немає клопотів, а вільного часу — як на базарі. Отже, нас можна використовувати «на повну».
Ми з Олегом одружилися трохи більше року тому. Святкували скромно — грошей багато не було, живемо у місті, де кожна копійка на вагу золота. Мої батьки допомогли з квартирою — купили нам однушку у вторинному житлі. Звісно, стан її був далекий від ідеалу, тому відразу ж запланували ремонт. Та не відразу, а з весни почали потихеньку: тут змінили кран, там переклеїли шпалери, на кухні постелили лінолеум. Грошей не вистачало, часу — тим більше.
А ось у батьків Олега — приватний будинок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза та навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній власний вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.
Однак свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми живемо «у теплі, без грядок і турбот», одразу ж почала нас активно запрошувати до себе. Спочатку — «просто в гості». А потім — що суботи й неділі, ніби за графіком: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Від самого порогу — у руки швабру, мотику або відро. Посміхнися — і марш у город.
Спочатку я думала — ну гаразд, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Олег теж намагався відмовити маму: мовляв, у нас ремонт, часу немає, робота втомлює. Але впертість Людмили Олексіївни не знає меж. «Ви там у місті сидите — як пани. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви можете займатися у тій своїй квартирі? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви мусите допомагати!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилося, коли під час чергового приїзду, тільки ми зайшли у дім, свекруха вручила мені відро з водою та ганчірку: «Поки я варю борщ, ти помий увесь підлогу — до лазні й назад. А Олегу скажи, нехай іде дошки стругати — мені курника треба лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися — сказала, що втомилася після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка посміла не підкоритися.
Коли ми поїхали у неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут раптом «звалилася». Довелося брехати, що погано почуваюся. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише обраду й злість.
Найгірше те, що ми з Олегом не раз казали: у нас свої справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Але Людмила Олексіївна все одно продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже третій місяць не можете впоратися? Новий будинок, чи що, будуєте?»
Мене все більше вражала її зухлість. Особливо коли вона прямо заявила: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Тобі ж треба вміти і коров доїти, і капусту садити — знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині у мене кипіло. Я ніколи не хотіла жити у селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи вичищати гній.
Олег намагався мене підтримати. Він і сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер же — лише під тиском. Телефонні дзвінки він уже почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я щоразу ламаюся, не знаючи, що вигадати, щоб знову не їхати.
Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй все як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це справа добровільна. Що не можна перетворювати молоду сім’ю на безкоштовну робочу силу. І що, якщо ми зараз дозволимо собою так користуватися — буде тільки гірше.
Я так стомилася. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота у місті, з іншого — сільська каторга що вихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний з книгою чи фільмом, а не у бруді з лопатою.
Не знаю, що робити далі. Олег уже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мама перестане нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Можливо, це й звучить жорстокА потім ми взяли глибокий вдих, поцілувались і вирішили, що наступні вихідні проведемо за кавою на власному балконі — без мотик, гною та родинних обов’язків.
