Оленька ще спала, коли в тиші суботнього ранку почувся настирливий дзвінок у двері. Вона схопилась з ліжка, збентежено озирнувшись. Хто це міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марія, Тетяна й Галина. У руках у Марії — термос, у Тетяни — коробка з пасками.
— Ви що тут робите?! — скрикнула Оленька. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми тут, — Марія вже заходила в хату, ніби до себе. — Де твоя донечка?
— Соломія спить… А що сталося?
— Та нічого. Збирай її й збирайся сама. Їдемо всі разом на базу відпочинку. Відмов не приймаємо.
Оленька оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз же?
— Я ж казала вам у роботі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — тихо промовила Тетяна. — І нам соромно, що раніше не помічали.
Оленька зблідла.
— Про що ви?
— Ми знаємо все, Олю. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що колишній аліментів не платить, що ти з останніх сил збираєш доньку до школи, сама недоїдаєш і мовчиш.
Оленька мовчала. У горлі стояв ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюся…
— Ти й так справляєшся, — встряла Галина. — Але справлятися — не значить виживати. Ми друзі, Олю. А друзі не дають один одному тонути.
— Ми все організували, — продовжила Марія. — Путівка на базу — за наш рахунок. Їжа, дорога, відпочинок — все на нас. Від тебе — лише ти й твоя Соломія.
Оленька опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але ще важче — мовчки йти на дно.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Марія. — Таня принесла одяг від своєї доньки. Все гарне, якраз до школи підійде.
— Ще й канцелярію зібрали, — додав Олексій, входячи в хату з пакетом. — Зошити, ручки, фломастери. Усе, що треба.
— Я… не знаю, що сказати…
— І не кажи нічого, — обійняла її Галина. — Просто повір: ти заслужила не лише клопоти. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже за дві години автобус із веселою компанією вирушив із Києва. Соломія сиділа на колінах у Оленьки, обіймаючи новий рюкзачок. А Оленька дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми навколо.
